Ребекка - Дафна дю Мор'є
— Так, — погодилась я. — Так, це було грубо, з ненависті.
Максим похмуро на мене подивився, запхнувши руки до кишень, похитуючись туди-сюди на підборах.
— Цікаво, чи не надто егоїстично я вчинив, одружившись із тобою.
Він проказав це повільно, задумливо.
Мені зробилося дуже холодно й досить недобре.
— Про що ти? — запитала я.
— Я не надто підхожа для тебе пара, чи не так? — відказав Максим. — Між нами надто велика різниця у віці. Тобі варто було почекати й вийти заміж за свого однолітка. А не за такого, як я, у кого вже половина життя позаду.
— Це безглуздо! — поспішно промовила я. — Ти ж знаєш, що вік для подружжя нічого не значить. Звісно ж, ми — гарна пара.
— Хіба? Не знаю, — відказав він.
Я стала колінами на кушетку біля вікна та обійняла його за плечі.
— Навіщо ти це мені кажеш? — запитала я. — Ти ж знаєш, що я кохаю тебе більше за все на світі. У мене ніколи не було нікого, крім тебе. Ти мій батько, мій брат і мій син. Усе це разом.
— Це моя провина, — сказав він, не слухаючи. — Я підштовхнув тебе до цього. Не дав тобі можливості все обдумати.
— Я й не хотіла нічого обдумувати. Іншого вибору не було. Максиме, ти не розумієш. Коли ти когось кохаєш…
— Ти щаслива тут? — запитав він, відвернувшись від мене й виглянувши у вікно. — Я іноді про це думаю. Ти схудла. Зблідла.
— Звісно, я щаслива, — відповіла я. — Я люблю Мендерлей. Я люблю сад, я все тут люблю. Я не проти їздити з візитами. Я лише сказала, що це стомлює. Якщо ти хочеш, я їздитиму з візитами щодня. Мені однаково, що робити. Я ні на мить не пошкодувала, що вийшла за тебе заміж, і тобі, звичайно ж, про це відомо.
З жахливим відсутнім виглядом він погладив мене по щоці, нахилився й поцілував у маківку.
— Бідне ягнятко, тобі тут не надто весело, так? Боюсь, зі мною дуже важко жити.
— Не важко, — палко відказала я, — з тобою легко, дуже легко. Набагато легше, ніж я собі думала. Я гадала, що бути одруженою жахливо, що чоловік питиме або лаятиметься, або бурчатиме, якщо тост за сніданком вийде недосмажений, та й сам буде геть непривабливий, можливо, смердітиме. Ти зовсім не такий.
— Дякувати Богу! Сподіваюсь, це так, — промовив Максим і усміхнувся.
Я скористалася цим, також усміхнулася, взяла його долоні й поцілувала їх.
— Як абсурдно говорити, що ми не пара, — сказала я. — Поглянути лишень, як ми сидимо тут щовечора: ти — з книжкою чи газетою, а я — з в’язанням. Мов дві чашки з чаєм. Мов двоє старих, що побралися багато-багато років тому. Звісно ж, ми — пара. Звісно ж, ми — щасливі. Ти говориш так, наче ми припустилися помилки? Ти ж насправді так не думаєш, Максиме? Ти ж знаєш, що наш шлюб удався, пречудово вдався?
— Ну, якщо ти так кажеш, тоді все гаразд, — мовив він.
— Ні, але ж ти також так думаєш, чи не так, любий? Не тільки я? Ми ж щасливі, так? Страшенно щасливі?
Максим не відповів. Доки я тримала його за руки, він не зводив очей з вікна. У мене пересохло й задерло в горлі, набрякли очі. О Господи, подумала я, ми поводимося, як двоє персонажів п’єси в мить, коли завіса опускається, а ми маємо поклонитися глядачам і розійтися по своїх гримерках. Це не може бути справжнім моментом нашого з Максимом життя. Я всілася на кушетці й відпустила його долоні. Почула свій суворий байдужий голос: «Якщо ти не вважаєш, що ми щасливі, то було б набагато краще, якби ти це визнав. Я не хочу, щоб ти прикидався. Я б радше забралася геть. І більше з тобою не жила». Звісно ж, насправді я цього не казала. То були слова дівчини з п’єси, я не говорила цього Максиму. Я уявила собі дівчину, яка здатна була б зіграти цю роль. Високу й струнку, доволі зухвалу.
— Ну чому ти мені не відповідаєш? — запитала я.
Він обійняв моє обличчя руками й поглянув на мене так само, як робив це раніше, перед тим як Фріс приніс до бібліотеки чай того дня, коли ми ходили на берег.
— Як я можу тобі відповісти? — сказав він. — Я й сам не маю на це відповіді. Якщо ти кажеш, що ми щасливі, нехай так і буде. Це щось таке, про що мені нічого не відомо. Я вірю тобі на слово. Ми — щасливі. Гаразд, домовились!
Він знову поцілував мене, а тоді пройшовся кімнатою. Я лишилась сидіти біля вікна, заклякнувши, випрямивши спину, склавши руки на колінах.
— Ти так говориш, бо розчарувався в мені, — промовила я. — Я незграбна й тюхтіювата, погано вдягаюся, соромлюся людей. Я ще в Монте-Карло тебе попереджала, що так буде. Ти вважаєш, що мені не місце в Мендерлеї.
— Не кажи дурниць, — сказав Максим. — Я ніколи не говорив, що ти погано вдягаєшся або поводишся незграбно. Ти все навигадувала. А щодо сором’язливості, ти з цим упораєшся. Я ж тобі вже казав раніше.
— Ми ходимо по колу, — зауважила я. — Ми повернулися до того, з чого й почали. Це все через те, що я розбила в ранковій вітальні купідона. Якби я його не розбила, нічого цього не трапилося б. Ми б випили кави й пішли до саду.
— Чорти б ухопили того клятого купідона! — стомлено проказав Максим. — Ти справді думаєш, що я переймаюсь тим, чи розлетівся він на тисячу шматків, а чи ні?
— Він був дуже цінний?
— Бог його знає. Припускаю, що так. Чесно кажучи, я забув.
— У ранковій вітальні всі речі цінні?
— Так, думаю, так.
— Чому всі найцінніші речі містяться саме там?
— Не знаю. Мабуть, тому що вони там гарно виглядають.
— Вони завжди там були? І за життя твоєї матері?
— Ні. Ні, не думаю. Вони були розкидані по будинку. Крісла, здається, тримали в коморі.
— А коли ранкову вітальню обставили так, як зараз?
—
