Заметіль - Ганна Хома

Богдан жбурнув його до дверей, кинув вслід йому його пальто і витер пальці.

— А тепер повзи, правда не знаю, де ти тепер знайдеш той плінтус, за яким міг би сховатися, і чи захоче ще хтось, щоб в нього вдома жив такий нещасний тарган.

Він допоміг мамі Вірі добратися до дивана, вкрив її покривалом і вколов їй анальгін з дімедролом.

— У мене є квартира. Я зробив там ремонт, купив меблі. Можете здавати її, можете продати, що хочете зробіть з нею.

— А ти повертаєшся сюди? І ми знову будемо разом?

Він посміхнувся крізь сльози.

— Вам треба відпочити.

Здається, він зробив все, що повинен був зробити у цьому житті.

Шкода, що запізно.

Прихопивши аптечку, Богдан пішов до себе в кімнату, у ту саму, де пройшло його дитинство, зачинив за собою двері, виліз на табуретку, прив’язав до карнизу перевернутий догори дном флакон з калієм, встромив у корок голку від крапельниці, зручно сів і перев’язав собі джгутом руку вище ліктя. Другий кінець крапельниці теж закінчувався голкою. Залишилось ввести цю голку у вену. А потім відкрутити затискач, щоб дати можливість рідині з флакона вільно перетекти у його організм.

Від надлишку калію у крові серце зупиняється швидко і назавжди. Процедура була болюча, але йому не звикати.

У вхідні двері подзвонили. Ще раз і ще. І мама Віра гукнула йому зі своєї кімнати:

— Ти відкриєш, Богданчику, чи йти мені?

Його життя, цілком непотрібна річ, все ще залишалося при ньому. Він не міг зрозуміти, чому.

Чому Той, Кого нема, ніяк не хотів відпустити його з цієї планети назовсім?

Бо немає нічого захованого, що не виявиться, і немає таємного, що не вийде наяв.

Нарешті вони залишились самі. Серед ночі, у квартирі, повній сонця. На початку зими.

— Дивно. Він все-таки мене почув і запалив серед ночі сонце…

— Хто?

— Той, Хто нас врятував. А тобі треба лягти…

— Ти обрізала волосся.

— Тобі не подобається моя нова стрижка?

— Розкажи мені… те, чого я не знаю.

— Це буде нецікава історія. Тобі треба обв’язати простирадлом грудну клітку і лягти, ти ж знаєш. Де у тебе тут простирадла?

— Розкажи мені все, я так давно не чув твого голосу.

— Спочатку я ледве втекла зі свого дому, потім пішла до тебе додому, знову потрапила в полон і знову втекла. Обережно, не ворушись…

— А якщо серйозно?

— Якщо серйозно, мій тато теж був там і все бачив. І дозволив тримати мене у вашому домі, як собаку у буді. Тільки думка про тебе, про те, куди ти дівся, не давала мені впасти у смертельний відчай.

— Мама Віра сказала мені, що ти не вижила.

— Вона аж настільки мене ненавидить?

— У неї ніколи не було нічого свого. Чужий чоловік, чужий син. А коли з’явилась ти, і цього не стало. Ти для неї — причина всіх причин.

— Як для тебе — мій батько?

— Так… напевно так.

— Ти думаєш після цього всього ми зможемо бути разом?

— А хто тепер зможе нам перешкодити?

— Тоді твоя черга розказувати. Не занадто сильно я стягнула?

— Ні. Я був на іншій планеті.

— Та невже?

— Не смійся, я серйозно. Ти носиш мої сережки…

— Я пробувала їх позбутися, але вони повернулись до мене. Сьогодні. Ніби знали, що ти маєш з’явитися.

— Я сам цього не знав… А ти сидиш тут на відстані витягнутої руки і розмовляєш зі мною… Я намагаюсь повірити своїм очам — і не можу…

— Тоді доторкнись до мене…

Сергій Романович відкрив двері свого будинку, зняв пальто, і як був, взутий, попрямував просто до холодильника, на автоматі, не помічаючи нічого довкола, сподіваючись, що ще одна пляшчина коньяку обов’язково допоможе йому забути про свій вік, про звиклий ритм свого життя, про нудне і остогидле чергування днів і ночей, про те, від чого так довго втікав, але не втік.

От якби можна було почати все з початку… Але з якого початку, і де він, той початок, і коли нарешті буде кінець цьому всьому…

Його дружина сиділа на кухні, вся заплакана, з розкуйовдженим волоссям, босоніж, у нічній сорочці… і дивилася на ніж, який лежав просто перед нею на стільниці, великий такий ніж з оптимальним розподілом ваги, правильно виставленим балансом леза і рукояті, з кованої сталі, шеф-кухарі люблять такі ножі, бо не втомлюється рука… Але довкола не було ні хліба, ні ковбаси, ні фруктів… нічого, що можна було різати цим ножем. Тільки стіл, його дружина і ніж.

Він одразу забув про свій коньяк. Про все забув. Стояв на порозі і кліпав очима. Власник оздоровчо-реабілітаційного центру, на якого працює дві сотні людей. Стояв і думав, що було б, якби він прийшов пізніше.

— Я… я тебе не чекала… тобто я думала, що ти… не прийдеш сьогодні… ночувати…

Вона поправила бретельку, волосся, медальйончик. Сховала руки під стільницею. Потім знову поправила медальйончик на