Заметіль - Ганна Хома
Сергій Романович потер перенісся. Мстива думка з’явилась у його голові. Все ще може піти навперекіс, ще може нічого не вдатися, діти, а ви вже торжествуєте…
Хоча… Звідки він взяв, що вони торжествують?
Вони обоє настільки зморені, що навіть не дивляться одне на одного, майже механічно відповідають на питання і втіхи їм ці відповіді приносять зовсім мало… Вони ведуть себе так, ніби дуже довго знають одне одного, ніби все вже давно вирішено, просто вони мали зустрітися тільки тепер і тут.
І виглядало так, що їх не дуже цікавили підступні думки старіючих директорів.
Тільки тепер і тут Сергій Романович остаточно упевнився, що програв. Старість його більше не покине. Вона буде з ним до кінця.
Богдан зробив зусилля і коротко відповів на чергове запитання, хоча білі кола дедалі більше заважали йому.
— Я називав його другом. Він любив пояснювати мені, дитині, прописні істини… Мені було цікаво з ним, аж поки…
(Чи коли-небудь він позбудеться звички робити паузи за кожним словом?)
— Поки що..? — уточнив Зеник.
— Аж поки він одного разу не зірвався. З того часу його могла розсердити будь-яка дрібниця… Ми ходили навшпиньках, але це не допомагало. Одним з найпростіших способів виховання було прив’язування мене до стільця. І я тільки сьогодні зміг покласти цьому край…
Більше Зеник нічого не став уточнювати.
— Я не знаю, де він зараз, Оленко. Але я точно знаю, куди він більше ніколи не повернеться.
Дванадцять годин тому. Два роки після кінця світу.
На всю квартиру оглушливо лунало радіо. На першому поверсі це можна було собі дозволити. Богдан зайшов у кухню, і мама Віра стрілася з ним очима. І раптом зрозуміла, що він задумав. А от її друг стояв до нього спиною і не бачив його.
Тільки коли Богдан вимкнув радіо, друг опустив ремінь і невдоволено озирнувся.
— A-а, це ти. Давно тебе не було.
— Здоров був, Григорію.
Богдан ніколи раніше не смів так звертатися до вождя. Так безпардонно, так насмішкувато, так просто. І хто тут бачив вождя? Звичайний собі підстаркуватий дядько.
Григорій випростався і здмухнув налипле на спітніле чоло пасмо. Бити п’ятидесятирічних жінок — нелегкий труд.
— Щось ти не дуже добре виглядаєш, Григорію. Небритий, запалі очі, волосся на голові поменшало…
Дядько сплюнув і замахнувся… але як просто виявилось відібрати у нього ремінь! Цукерку у дитини так просто не відбереш.
Можна накачувати м’язи, можна лупити грушу, можна тренуватись до посиніння, але якщо твоя сутність десь глибоко всередині схиляється перед рукою, яка гладить, а потім дає потиличника, то ти пропав.
— Я можу тебе вбити, але я не хочу цього робити. Ти відчуваєш різницю, Григорію? МОЖУ, але не хочу. Ти як тарган, старий, досвідчений, дресирований, ти навчився підбирати крихти, які давала тобі твоя дружина, але вона була гостра на язик і нічого не боялася, тим паче таких тарганів, як ти. І ти пошукав собі ще одну сім’ю. Де ти міг стати головою, ідолом, божком, де одного разу ти скуштував чужого болю і страху — і тобі це сподобалось.
Я знаю це відчуття, огидний тарганище. Ти його довго плекав в мені, це відчуття патологічної необхідності мучити когось так довго і старанно, поки стане сил. Коли я зрозумів, що мені не вдається його заглушити, хоча я працював по дванадцять годин на добу без перерв і відпусток, я прийшов до твоєї дочки, я хапався за неї, за мою останню соломинку, бо воно вже було готове дозріти і дати свої плоди, це відчуття, ще крок — і я став би схожим на тебе у всьому.
Коли я прийшов до неї, я готовий був з жертви перетворитися на ката, і якби вона хоч на мить злякалась, якби почала проситись, скиглити, чи запопадливо заглядати мені в очі, якби капітулювала і стала схожою на маму Віру — ти б мав тепер гідного послідовника.
Знаєш, що його знищило, що знесло голову цьому змієві, який в мені жив? Твоя дочка готова була заради мене на все.
Моє життя протікало в замкненому просторі, мене повсякчас опікали, але робили це заради своєї втіхи, ніхто не робив нічого ЗАРАДИ МЕНЕ і я гадав, що це нормально, що всі люди так живуть, що з одного боку мусять бути жертви, а з іншого палачі, але її це так вражало, що вона боролась за мою душу до останку. За мене, який не вартував навіть пороху на її чоботях, пам’ятаєш, Григорію? Я був згідний з тобою, але не вона. У ті хвилини, коли вона захищала мене, коли зробила єдине, що ще могла зробити для мого порятунку, втратило сенс все, чого ти мене вчив. Я був людиною, заради спасіння якої інша людина віддала своє життя, я більше не мусів і не міг бути ні жертвою, ні палачем, я був звільнений.
І тому я тебе не вб’ю. Це мені не потрібно. Це бридко — давити тарганів, я ніколи не любив цього заняття.
Богдан взяв його пальцями за шиворот і повів до виходу.
— Але якщо ти появишся біля мами Віри в радіусі тисячі метрів… я повторюся, бо ти міг мене не зрозуміти… якщо ти підійдеш до цього будинку ближче, ніж на тисячу кроків, я куплю найкращої, найдорожчої отрути на тарганів і дам її тобі, всю до останньої крихти, або вибризкаю тобі в обличчя весь балончик, і
