Заметіль - Ганна Хома
І водночас у цій квартирі не відчувалося холоду. Вона була настільки повна сонця, що ця повнота не втримувалась у рамках чотиривимірного простору і виплескувалась через край. Просто вам у душу.
У цю квартиру мабуть було вкладено повно грошей. Але вона того вартувала. Особливо, якщо треба було терміново обеззброїти одного гостя, якого не так просто взяти голіруч.
Вловивши посмішку в очах господаря, Сергій Романович поспішив пошукати крісло, в якому можна було б посидіти і трохи оговтатись від здивування. І уважніше придивитись до того, хто відібрав у нього його надію. Останню надію солідного чоловіка, якому недалеко до п’ятидесяти і якому хотілось зупинити наближення старості і знову відчути себе молодим.
Щось він упустив. Ще на самому початку.
— І скільки ти угрохав в цю квартиру? — ніби читаючи його думки, поцікавився Зеник, довго і старанно витираючи ноги.
Богдан зупинився на хвилю перед дверима своєї кухні і обернувся:
— Усі гроші.
— А серйозно?
— Я серйозно. Усі гроші. Тут нема навіть що вкрасти… хіба залишились кава і коньяк.
— Не відмовимося.
Сергій Романович перевів погляд на Олену. Притулившись спиною до стіни, вона стояла і дивилася у вікно.
Ніхто не знав, як починати розмову, заради якої вони тут зібралися. Ніхто не хотів бути першим.
Олена посміхнулась людям, які були довкола, і знову відчула, як стискається серце при думці про господаря цієї сонячної квартири. Їй зовсім не подобалося те, як він рухався, як завмирав моментами на місці, як розпочинав і завершував кожен рух — з обережністю акробата. Їй аж надто знайомою була ця обережність, коли здається, що біль відступить, якщо вести себе якомога тихіше.
Відкрились двері кухні — і вона спробувала виглядати такою, якою була раніше, коли вони з’являлися разом на людях, але її спроба потерпіла поразку. Вона більше не могла прикидатись байдужою. Втратила навички.
— Я добре пам’ятаю, як почула одного дня крики і удари з вашої кухні… Чому він ні разу навіть голосу не підвищив на мою маму, а з цією жінкою поводився так жахливо? — спитала Олена у того, хто зайшов до кімнати з підносом в руках.
Незрозуміло було, про що вона питає, але Сергій Романович з радістю відмітив, що чашки дзенькнули на підносі, і його колишній масажист змушений був зупинитися.
(Втрачаєш навички, хлопче.)
Стояв з підносом у руках і мовчав.
— Ти думаєш, Богдане, вона сама винна… винна у тому, що він її бив?
— Ні, — Богдан дивився на чашки з кавою. — Винна в тому, що не захищалася. Гірше все одно не було б…
— У тому, що не захищалася… — повторила Олена.
Богдан зробив два кроки — і знову зупинився. І глянув на дівчину біля стіни.
— Що? — одними очима запитала вона.
— Я все ще не можу повірити, що ти є.
— Я є… — кивнула вона головою.
Він кивнув у відповідь і взявся розставляти чашки на столику.
Вони розмовляли так, ніби нікого більше не було. Так, ніби слова мали якесь приховане, тільки їм зрозуміле значення. Або не мали значення взагалі.
— Тепер я розумію, що означає нічого не розуміти, — чесно признався його бухгалтер.
(От тому ти ніколи не зробиш кар’єру. Для цього довелося б багато прикидатися…)
Добравшись до кухні удруге, Богдан зняв з полички чарки, поскладав їх на піднос і поніс до вітальні. На відміну від чашок з кавою, чарки вдалося донести так, що жодна не дзенькнула. І аж тут згадав, що забув коньяк. Знову повернув до рятівної кухні. Олена знову з тривогою подивилась на нього.
Добре, що він цього разу нічого не ніс у руках. Чому вона все ще тут?
У кухні він змушений був притулитися до стіни, притиснувши долоню до грудної клітки, хоча з досвіду знав, що це не допоможе. Серце знаходилося там, де й пошкоджені ребра. І не можна було розрізнити, що ж болить більше.
А може то просто ребра знову не витримали шаленого биття серця?
Трохи перевівши подих, прочинив двері кухні і попрямув до гостей, які встигли розсістися де кому подобалося, порозсувавши диванчики і фотелі на свій розсуд.
Якби вона зараз пішла, він би сприйняв це, як належить… Після всього, що сталося. Чому вона ще досі тут?
Розлив коньяк і спробував сісти так, щоб було не дуже помітно, що в нього пошкоджені ребра. Тривога з її очей нібито зникла.
Олена нагнулась за філіжанкою кави, охопила її обома долонями і спробувала повернутись в минуле, не виходячи з цієї кімнати. Їй це майже вдалося.
— Мій лікар мав рацію: опіка буває різною. Коли я пригадую, яка я була щаслива, коли до мене в палату прийшла незнайома жінка з трилітровою банкою березового соку і сказала, що я повинна все це випити, — мені хочеться плакати. Я стільки часу прожила сама у цій лікарні, а тут хтось приходить і каже: відтепер я буду за тобою доглядати. Тоді я навіть уявити не могла, чим обернеться для мене таке щастя.
Олена відставила каву.
— Спочатку ви погоджуєтесь, щоб вас називали донькою, потім — щоб вам приносили їсти у ліжко, хоча ви й самі могли б себе обслужити, але так легше… Зате прокинувшись одного разу, ви відчуєте, що вас так міцно
