Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Любовні романи » Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Читаємо онлайн Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
class="p1">Він видавався нещасним, і я поспішив піти, доки він не вигадав якоїсь переконливішої причини.

— Якщо вас хвилює, що скаже мій опікун, — сказав я йому, — можете бути спокійні. Я все із ним обговорю, щойно він повернеться з Ексетера.

— Сподіваюся, — сказав містер Коуч, — та все ж мені хотілося б, якби він був тут із вами. Звісно, в квітні, коли ви законно отримаєте все майно, можете хоч усю колекцію забрати і робити все, що забажаєте. Я б цього не радив, та головне — це було б законно.

Я простягнув йому руку, побажав щасливого Різдва і поїхав додому, перебуваючи у вкрай піднесеному стані. Навіть якби я шукав по всьому графству, я б не знайшов для неї кращого подарунка. Хвала небесам, перлини були білі. Я вбачав якийсь зв’язок у тому, що остання жінка, яка його носила — це моя мати. Я скажу їй про це. Тепер я міг очікувати Різдва з набагато легшим серцем.

Чекати лишалося два дні… Погода стояла чудова, легенький мороз, і аж до вечора день обіцяв бути безхмарним. Слуги неабияк хвилювались, і вранці перед Різдвом, коли розставили по кімнаті столи та лавки, розклали ножі та виделки з тарілками, розвісили на балках зелень, я попросив Сікомба та інших слуг допомогти мені прикрасити ялинку. Сікомб узяв на себе керівництво церемонією. Він стояв трохи осторонь від усіх нас, щоб краще бачити картину, і доки ми крутили ялинку то туди, то сюди, підіймали одну гілку, потім іншу, щоб гармонійно розвісити вкриті інеєм шишки та ягоди гостролисту, він махав руками, немов диригент струнного оркестру.

— Мені не подобається кут, містере Філіпе, — говорив він, — дерево матиме кращий вигляд, якщо повернути трішечки ліворуч. О, надто далеко… Ось, так краще. Джоне, четверта гілка праворуч похилилася. Підійми її якось. Тсс, тсс, обережніше. Розправ гілки, Артуре, розправ. Має здаватися, ніби це дерево росло тут завжди. Не наступай на ягоди, Джиме. Містере Філіпе, нехай лишається, як є. Ще один рух, і все буде марно.

Ніколи б не подумав, що Сікомбові властивий такий артистизм.

Він стояв позаду, примруживши очі.

— Містере Філіпе, — сказав він мені, — ми досягли досконалості.

Я помітив, як юний Джон підштовхнув Артура в ребра і відвернувся.

Обід було заплановано на п’яту. Кендали та Пескоу мала бути єдиними «каретниками», як то кажуть. Решта мала приїхати лінійками або ж двоколками, а хтось, хто жив недалеко, то й узагалі прийти пішки. Я написав на папірцях усі імена гостей і розклав біля відповідних тарілок. У тих, хто погано бачив або ж узагалі читати не вмів, сусідами були ті, хто міг допомогти. Усього було три столи. Я очолював перший, на іншому кінці якого мала сидіти Рейчел. Другий стіл очолював Біллі Роу з Бартона, а третій — Пітер Джонс із Кумба.

За традицією, все товариство збиралося в довгій кімнаті, займаючи місця за столами, одразу після п’ятої. Коли всі розсідалися, до кімнати заходили ми. По завершенні обіду ми з Емброузом зазвичай роздавали подарунки під ялинку, чоловікам — завжди гроші, а жінкам — нові шалі, і кожному — кошики з їжею. Подарунки завжди були однакові. Будь-яка зміна встановленого порядку всіх обурила б, кожного з них. Цього Різдва я попрохав кузину Рейчел роздавати подарунки разом зі мною.

Перед тим, як одягнутися, я надіслав до кімнати Рейчел перлове намисто. Лишив його, як було, в коробці, тільки додав записку. У ній було написано: «Моя мати надівала його останньою. Тепер воно належить вам. Я б хотів, щоб ви наділи його сьогодні й носили завжди. Філіп».

Я прийняв ванну, одягнувся і був готовий уже за чверть на п’яту.

Кендали та Пескоу не заходили в будинок, зазвичай вони йшли прямо в довгу кімнату, де заводили розмови з орендарями, допомагаючи розбити лід. Емброуз вважав, що це чудова ідея. Слуги також чекали в довгій кімнаті, і ми з Емброузом зазвичай проходили кам’яними переходами за будинком, минали двір і підіймалися сходами до довгої кімнати над каретним сараєм. Цього вечора ми з Рейчел мали пройти переходами вдвох.

Я піднявся нагору і почекав у вітальні. Мене охопила тривога, адже раніше я ніколи не дарував жінці подарунків. Може, я порушив етикет, може, слід дарувати тільки квіти, або книжки, або картини. Що, як вона розгнівається, так само, як дізнавшись про утримання, і вирішить, невідомо чому, що я зробив такий подарунок, щоб образити її? Така думка дуже мене лякала. Хвилини спливали, перетворюючись на повільні тортури. Нарешті я почув її кроки на сходах. Сьогодні собаки не слідували за нею. Всіх їх рано закрили в будках.

Вона рухалася повільно, знайомий шурхіт її сукні чувся все ближче. Двері були відчинені, Рейчел зайшла до кімнати і стала переді мною. Як я й очікував, вона була в чорному, хоч раніше цієї сукні я не бачив. Вона облягала тільки талію й груди, а тканина так сяяла, ніби на неї падало невидиме світло. Плечі були голі. Вона зробила зачіску вищу, ніж зазвичай, волосся було підняте у вузол та зібране назад, відкриваючи вуха. На шиї — перлове намисто. Це була єдина коштовність, яку вона наділа. Воно світилося м’яким білим світлом на тлі її шкіри. Ніколи ще не бачив я її такою сяйливою і такою щасливою. Луїза та Пескоу мали рацію. Рейчел була прекрасна.

Вона якусь мить постояла, дивлячись на мене, а потім простягнула руки й сказала: «Філіпе». Я підійшов. Став перед нею. Вона обійняла мене та притягнула до себе. В її очах виднілися сльози, та сьогодні я не зважав. Вона поклала руки мені на плечі, потяглася до потилиці, торкнулася волосся.

Тоді поцілувала мене. Не так, як цілувала раніше. І доки стояв там, тримаючи її в обіймах, я подумав собі: «Не через тугу за домом, не через захворювання крові, не через запалення мозку — ось через це, через це помер Емброуз».

Я поцілував її у відповідь. Годинник на дзвіниці пробив п’яту. Вона нічого мені не сказала, як і я їй. Узяла мене за руку. Ми разом спустилися темними проходами кухні, пройшли двір і зайшли в довгу кімнату над каретним сараєм, в якому яскраво світилися вікна. До веселого моря голосів, до очей, що палахкотіли очікуванням.

17

Коли ми ввійшли, всі в кімнаті підвелися. Стільці відставили, було чути шаркання ніг, приглушений шум голосів, голови всі разом повернулися в наш бік. Рейчел на мить зупинилася на порозі — гадаю, вона

Відгуки про книгу Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: