Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
Тижні минали, та моє захоплення не зменшувалося, скоріше навіть зростало, настільки, що я почав вигадувати відмовки, аби лишитися в будинку, хоча б на п’ять хвилин, коли я міг хоча б на мить поглянути на неї, додаючи цю мить до звичних годин за обідом та вечорів, коли ми проводили час разом.
Вона могла сидіти в бібліотеці, або ж іти коридором у своїх справах, або чекати у вітальні на гостей. Вона усміхалася до мене і говорила: «Філіпе, що привело вас додому в такий час?», змушуючи мене вигадувати якусь причину. Щодо садів, то я, який раніше позіхав та крутив носом, коли Емброуз намагався мене зацікавити, тепер старався бути активним під час кожної наради чи то про плантації, чи то стосовно доріжок з терасами. А по обіді, вечорами, ми разом роздивлялись її італійські книги, порівнювали гравюри, обговорювали їх, чимало сперечалися, яку ж краще використати на практиці. Гадаю, якби вона запропонувала побудувати на бартонських землях точну копію хоч самого Римського Форуму, я б погодився. Я казав «так», і «ні», і «дійсно, чудово», кивав головою, та насправді ніколи не слухав. Я отримував насолоду, спостерігаючи, як усе це її цікавить, як вона задумливо обирає між кількома малюнками: брови супляться, у руці перо, щоб робити примітки, — а потім стежачи за самими руками, які переходили від одного томика до іншого.
Ми не завжди сиділи внизу, в бібліотеці. Іноді вона просила мене піднятися нагору, до будуару тітки Фібі, де ми розкладали на підлозі плани садів та книжки. У бібліотеці внизу я був господарем, але тут, у будуарі, хазяйнувала вона. Не знаю, чи я впорався б краще. Ми облишили формальності. Сікомб нам не заважав — вона тактовно вмовила його обійтися без урочистої церемонії зі срібним підносом для чаю і натомість готувала для нас tisana, що, за її словами, було традицією з континенту, набагато кориснішою для зору та шкіри.
Ці пообідні години минали надто швидко, і я сподівався, що вона забуде спитати, котра година, але проклятущий годинник на дзвіниці був надто близько, щоб ми не почули, як він б’є десяту, завжди порушуючи наш спокій.
— Я й не помітила, що вже так пізно, — казала вона зазвичай, підіймаючись і загортаючи книги. Я знав, що це сигнал — час іти. З нею не проходив навіть фокус із затяжною розмовою на прощання біля прочинених дверей. Пробило десяту, і я мушу йти. Іноді вона подавала руку для поцілунку. Іноді підставляла щоку. Іноді плескала мене, мов цуценя, по плечу. Та більше ніколи не підходила так близько, ніколи не брала мого обличчя в долоні, як того вечора, коли лежала в ліжку. Я цього не чекав, не сподівався; та коли я бажав на добраніч, ішов коридором назад до своєї кімнати, відчиняв ставні і вдивлявся в мовчазний сад, слухав віддалений рокіт моря, хвилі якого розбивались у маленькій бухті за лісом, то почувався на диво самотнім, немов дитина, для якої закінчилося свято.
Вечір, який я, годину за годиною, цілий день створював гарячкувато у своїй уяві, закінчився. І чекати наступного так невимовно довго. Ні розум мій, ні тіло не бажали спочивати. Раніше, до того як вона з’явилася в будинку, я трохи випивав біля каміна після обіду і потім, потягуючись та позіхаючи, човгав нагору, щасливий упасти в ліжко й проспати до сьомої. Та тепер усе було інакше. Я міг би гуляти всю ніч. Міг би проговорити до світанку. Перше було б дурістю. Друге лишалося неможливим. Тому я гепався в крісло біля відчиненого вікна, запалював люльку та дивився на галявину; і часто тільки о першій чи о другий ночі роздягався та лягав спати, і єдине, що я робив у цей час, — це сидів зажурено в кріслі, ні про що не думаючи, і гаяв мовчазні години.
У грудні перші морози прийшли разом із повним місяцем, і мої безсонні ночі стало куди важче витримувати. У них була своєрідна краса, холодна і ясна, яка охоплювала моє серце і не давала відвести очей. За моїми вікнами довгі галявини занурювались у луги, а луги — в море, і все це було біле від інею і біле від місячного сяйва. Дерева, що облямовували галявини, стояли чорні й нерухомі. Зайці лишали за собою сліди на траві і розсіювалися по норах; і раптом крізь тишу та непорушність чувся різкий гавкіт лисиці, а за ним легенький зойк, моторошний, ні на що інше не схожий крик, який можна почути лише серед ночі, і я бачив, як струнка низька постать крадеться лісом, пробігає галявиною і знову ховається в затишку дерев. Згодом я знову чув крик, на відстані, з парку, цього разу повний місяць виходив понад деревами й заливав небо, і на галявинах попід моїми вікнами все затихало. Мені було цікаво, чи спить Рейчел у синій кімнаті; чи, як і я, широко розсунула штори. Годинник, який раніше кликав мене до ліжка о десятій, бив першу, потім другу, а я думав про те, що всю цю красу ми могли б ділити на двох.
Хай незначущі люди володіють буденністю світу. Та це не був світ, це була магія; і вся вона була моєю. І мені не хотілося жити з нею наодинці.
Мене хитало, мов стовпчик барометра: від радості та хвилювання до моментів отупіння та пригнічення, коли я згадував її обіцянку лишитися ненадовго; я все думав, скільки вона ще житиме тут. Що, як після Різдва вона підійде до мене й скаже: «Гаразд, Філіпе, наступного тижня я вирушаю до Лондона». Закляття негоди припинило всі роботи в саду, і тепер слід було чекати аж до весни. Терасу можна було завершити, хоч краще в суху погоду, та маючи вказівки, працівники впоралися б і самі. Вона може поїхати хоч завтра, і я не знайду причини затримати її.
Раніше, на Різдво, коли Емброуз ще був удома, він улаштовував для орендарів святковий обід. В останні зими, за його відсутності, я нехтував цією традицією, позаяк коли він повертався з мандрів, то влаштовував обід на Іванів день. Я вирішив
