Містичний вальс - Наталія Очкур
Лана втягнула в купе свою мокру валізу, і сховала квиток, котрий за хвильку, проведену в руках провідника, теж добряче змокрів. По дорозі вона встигла відмахнутися від пропозиції: «Давай допоможу!», яка виходила від здоровенного бугая. Лану завжди цікавили дві речі: по-перше, чому більшість чоловіків відразу починає тобі «тикати», і по-друге, чому та ж таки більшість, говорячи: «Давай понесу валізу», хапається при цьому за твої сідниці.
В купе, крім неї, поки що нікого не було, і Світлана дозволила собі трохи помріяти: отак би і їхати самій усю дорогу, від Києва до Львова. Нікого поруч, тільки перестук коліс за вікном, дощ, мокрі дерева обабіч колії, що тягнуть гілки, мов руки, неначе вмовляючи тебе залишитись, гарячий чай з лимоном, книжка й ноги, накриті теплою ковдрою. Що вона там кинула в сумку, аби скоротити довгий зимовий вечір у дорозі? Здається, О’Генрі.
З коридору донісся гуркіт, який поховав надії Світлани на спокійну подорож, а за мить до купе увірвався смерч, вихор, на вигляд років семи, в теплій темно-синій куртці, на якій з правого боку красувалось вишите: «Ми, козаки, велика сила!», блакитних джинсах та чорних кросівках. Очі в сильного козака були неймовірно яскравої, немов молода трава у лузі, зелені, а з-під гостроверхої смушкової шапочки, яку він квапливо стягнув із голови, побачивши в купе жінку, посипались пасма золотавого, як добірна пшениця, волосся.
— Доброго здоров’я, — привіталось хлопченя. — Ви наша супутниця?
— Попутниця, — всміхнулась Світлана, стараючись не звертати уваги на гострий біль у серці. — Якщо ти не проти.
— Ну, думаю, ви придбали квиток. Так що проти я чи ні, це не має ніякого значення.
— Так, квиток я придбала, — підтвердила Лана. — Інакше мене просто викинули б із поїзда. Тепер ще б отримати твій дозвіл на проїзд, і я була б повністю щасливою.
Хлопчина метнув на неї підозрілий погляд, а потім розплився в широченній посмішці.
— Я стільки подорожую, — повідомив він із виглядом Лівінгстона, знайденого в чергових джунглях, — а в житті жодного разу не бачив, щоб когось викинули з потяга, — малий замислився і додав, — хіба що у фільмі із Сігалом. Ну, той, як його…
— Захоплення-2, — підказала Лана.
— Ага, точно, — зрадів малий. — Так тільки там бачив. А було б цікаво!
— Кому? — Світлана не витримала і засміялася. — Тобі чи тому, кого викинули?
У відповідь почулось істинно козацьке:
— Обом. А зараз вибачте мене, я маю допомогти мамі занести речі.
Лана ще хотіла спитати, чи мама подорожує сама, без татка, але смерч у синій куртці вже зник. Її ноги затремтіли і вона без сил опустилась на сидіння. Її синові було б стільки ж… майже стільки ж… на рік менше хіба що… Її маленькому хлопчику. Вона хотіла назвати сина Григорій — бадьорий, не сплячий, як не важко в це зараз повірити. Втім, якщо станеться диво і в неї будуть ще діти, первістка вона так і охрестить. Щоб сам не спав і мамі не давав, щоб кожною миттю свого життя, кожним рухом і жестом, кожною усмішкою стверджував її буття, її існування. Ставлення Лани до смугастого нещастя, яке сходило слиною, ледь забачивши її, ніякою мірою не змінило ставлення до імені. А те, що вона співала Грицьку… то так, забавка. Маленька бяка з її боку.
— Добрий вечір.
Світлана підняла голову на звук мелодійного жіночого голосу. Пані, що увійшла в купе, трималася, мов королева, із гідністю, але без зверхності, і була дуже привабливою. Висока, струнка — цього не зміг приховати навіть мішкуватий плащ, з якого струменіла вода, — з очами кольору бурштину, та яскраво-рудим волоссям, вона мала на вигляд років тридцять, із можливою похибкою в той чи інший бік на два роки, і вся аж сяяла внутрішнім світлом — тим особливим випромінюванням, за яким безпомилково визначається дійсно щаслива жінка.
— Вечір добрий, — ввічливо відповіла Лана. — Я бачу, дощ посилився?
— Це не дощ, а тропічна злива, яка збилася з курсу і помилилась країною, — засміялась жінка, знімаючи плаща. — Мої хлопці вже марять про гондоли, на яких вони б курсували пероном.
— Ваші хлопці?
— Син та чоловік. З Ярославом ви, здається, вже познайомились.
— Хороший хлопчик, — через силу виштовхнула із себе Світлана, дивуючись, як це біль досі не розірвав їй серце. Жіночка знову розсміялась.
— Хороший хлопчик? Тоді ви спілкувалися з кимсь іншим. Мій син — то такий маленький гібрид дзиґи та блискавки, і від його присутності голови в людей починають боліти автоматично!
Нічого відповісти Лана не встигла, бо за спиною жінки пролунало:
— А я все чув!
— І коли я в цьому сумнівалася? — пробурмотіла пані, хоча видно було, що насправді вона зовсім не сердиться, і трохи посторонилася, пропускаючи сина в купе. Малий тримав у руці доволі об’ємну валізу, яку поставив на підлогу тільки тоді, коли мати сіла на нижню полицю. Слідом за ним до купе увійшов чоловік у мокрому пальті, з двома валізами. Побачивши Світлану, він теж опустив свою ношу
