Містичний вальс - Наталія Очкур

— Ти сама винна! Твоя поведінка…

— Щось я не пригадую, чи обговорювали ми мою поведінку, коли ти тягнув мене у ліжко? Здається, що ні! Тоді вона тебе не хвилювала! Чи навіть грала тобі на руку, га?

Валентин миттю зів’яв.

— Але ж ти не пішла… не погодилась! Твоєму австріякові більший кусень відламався!

— Залиш Крістіана у спокої і не називай його австріяком! Він же тебе хохлом не нарікає! Май хоч трохи поваги до людини!

— І як він у ліжку, добре тебе відповажав?

— Спасибі, не ваше діло!

У Лани засвербіла права долоня — вірна ознака того, що комусь не завадило б дати по пиці, але дівчина вже вкотре лиш міцніше стиснула руки. Пройшли ті часи, коли вона захищала свою честь, як голодний пес кістку. А силою якщо і можна щось змінити у світі, так це думку твого опонента — із поганої на ще гіршу, і хати — на руїни. З цих пелюшок Світлана вже виросла.

— Світлано!

— Валентине, дай мені спокій! Послухай, — відкидаючи з плеча грайливе звивисте пасмо волосся, продовжила вона, — я дуже вдячна, що ти заступився за мене перед тим смугастим дебілом, і все таке інше, але мені дійсно треба йти. Поїзд на Львів за кілька годин, а в мене ще й кінь не валявся. Речі треба зібрати, — Світлана потихеньку крокувала до виходу. — Узяти щось поїсти в дорогу. Ну, ти розумієш…

— Я… — Валентин ухопив її за руку і змусив зупинитися. Не хотілось вириватися на очах у захоплених глядачів, що стирчали з усіх дверей, немов морквяні хвости із землі, тому Лана зупинилася.

— Що?

— Там, у Стояна… на нараді… ти так дивилася на мене… Хотіла щось спитати?

В серці у Лани щось кольнуло — так, легенько, немов сита вже комашка, яка кусає більш за звичкою, ніж від голоду. Що то було? Відлуння давнього прагнення мати родинний затишок і чоловіка, гарного внутрішньо та зовні? Голос Світлани пом’якшав.

— Хотіла. Про твої плани на Різдво. Та тепер це вже не суттєво, чи не так?

— Це завжди не суттєво, — відрубав Валентин, синіючи від роздратування, немов той пан, чия борода міняла колір перед черговим убивством надто допитливої жінки. — Усі свята я проводжу з дружиною та сином. Із сім’єю. І тобі це відомо!

Бац-бац! Здається, ляпас дістала вона. Так тобі і треба, добра самаритянко. Головне для чоловіка вчасно згадати, що він одружений!

— Я рада. За тебе. А ось за твою сім’ю — не дуже.

Вирвавши руку з чіпких пальців Валентина, вона стрімко пішла до ліфта.

— Гей, Лано, — крик начальника експертного відділу наздогнав її вже на сходах, — що ти хотіла цим сказати?

— Тільки те, що сказала, Валю, — пробурмотіла вона, абсолютно не переймаючись тим, чує її хтось чи ні. — Веселого Різдва.

Як би там не було, а в поняття «Веселе Різдво» точно не входить прогулянка дощовим грудневим вечором по перону, із непід’йомною валізою в руці. У всякому разі, в її поняття Веселого Різдва, і щастя та веселощів узагалі.

Щось їй зовсім не смішно. Навіть чомусь не кумедно.

Невже вона остаточно втратила почуття гумору? І з чого б це? Чи не тому, що в шубі зараз надто жарко, і вона зупинилась на пальті, яке всім хороше, тільки не гумове, і ось зараз вона мокра, мокра її валіза, її сукня і її білизна, а до гарячого чаю і сухого купе цілих двадцять хвилин.

Хіба що поїзд подадуть завчасно…

Веселого Різдва тобі, рабо Божа Світлано!

І Тобі теж, Новонароджений!

Поїзд вже цокотів колесами, наближаючись до платформи, на якій скупчились ті поодинокі бідолахи, яких свято захопило зненацька й далеко від рідної домівки. Добре, вона в них хоч є, раптом із заздрістю помислила Світлана, оглядаючи мокрих, схожих, на застуджених ворон, пасажирів. Щасливі. Вони самі не знають, які вони щасливі. Вони їдуть додому.

«Цікаво, які сусіди по купе в мене будуть», — мляво подумала Лана, хоча насправді її це аніскільки не хвилювало. Вона відчувала в собі сили впоратись з командою зомбі, і з деяких пір не боялась нічого.

Головне, щоб її залишили в спокої. Щоб просто дали їй спокій і не рухали! Не намагались втягнути в розмову, чимось пригостити, не розпитували про те, звідки, куди і навіщо вона ще. Вона ненавиділа ці дорожні знайомства і порожні балачки.

Ти стаєш надто відлюдною, раба Божа Світлана. І надто самовпевненою!

Лана всміхнулась. Це почалося давно, відразу після того, як вона