Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
— А хай би й так? — спитала вона. — Невже так ганебно давати уроки італійської?
— У звичному розумінні — ні, — сказав я. — Та у вашому випадку — так. Для місіс Емброуз Ешлі давати уроки італійської — ганебно. Це змушує замислитися про чоловіка, який забув згадати її у своєму заповіті. І я, Філіп Ешлі, його спадкоємець, цього не дозволю. Ви отримуватимете ті гроші щотри місяці, кузино Рейчел, і коли забиратимете їх із банку, прошу, пам’ятайте, що ці гроші не від цього маєтку, і не від спадкоємця — ці гроші від вашого чоловіка Емброуза Ешлі.
Доки я говорив, на мене найшла хвиля гніву, такого ж лютого, який охопив і її. Та хай я під землю провалюся, якщо дозволю будь-якій істоті, маленькій та слабкій, стояти і звинувачувати мене в тому, що я її ображаю; і хай я зсохнусь, якщо відмовлю їй у грошах, які їй по праву належать.
— Отже, ви зрозуміли, що я вам щойно сказав? — запитав я.
На якусь мить здалося, що вона мене вдарить. Потім її очі сповнилися сльозами, і відштовхнувши мене, вона забігла до спальні й гупнула дверима. Я спустився донизу. Пішов до їдальні і подзвонив у дзвоник, після чого повідомив Сікомбові, що, місіс Ешлі, мабуть, на обід чекати не слід. Я налив собі склянку кларету і сів на самоті на чолі стола. «Господи! — думав я собі, — так ось як поводяться жінки». Я ніколи ще не відчував такого гніву і такої втоми. Довгі дні під сонцем, робота в полі з працівниками на жнивах; суперечки з орендарями, що затримали платню, чи щось не поділили з сусідами, які мені слід було владнати — ніщо з цього не може зрівнятись із п’ятьма хвилинами з жінкою, чий веселий гумор за єдину мить змінюється ворожістю. А сльози — це завжди остання зброя? Бо жінка знає, як сильно вони можуть впливати? Я налив собі ще одну склянку кларету. Щодо Сікомба, який стояв поруч, мені б хотілося, щоб він був десь зовсім далеко від мене.
— Мадам нездужає, сер, як ви вважаєте? — запитав він мене.
Я міг сказати, що мадам не так нездужає, як лютує, і, певно, невдовзі подзвонить у свій дзвінок, накаже покликати Веллінґтона, запрягти карету і відвезти її назад до Плімута.
— Ні, — сказав я, — її волосся ще не висохло. Скажіть Джонові, хай краще віднесе обід їй у будуар.
То ось із чим, мабуть, доводиться стикатися одруженим чоловікам. Гупання дверей і тиша. Обід на самоті. Коли апетит, нагнаний довгим днем надворі, потім відпочинком у ванній, і задоволенням від спокійного вечора біля багаття, тихою бесідою, лінивим спогляданням за руками, білими й крихітними, на тлі шитва, зникає. Як бадьоро вбирався я до обіду, йшов коридором, стукав у двері будуару, зустрів її на стільці в тому білому халаті, із заколотим на голові волоссям. Як легко було ділитися цим настроєм, створювати своєрідну інтимність, від якої перспективи на цілий вечір вимальовувалися лиш найтепліші. І тепер сидіти на самоті за столом, із біфштексом, на який мені настільки було начхати, що я б не відрізнив його від підошви. А що робила вона? Задмухала свічки, запнула завіси і лежала на ліжку в темній кімнаті? Чи, може, заспокоїлась і сиділа спокійнісінько в будуарі, витерши сльози, вечеряючи з таці, роблячи перед Сікомбом вигляд, що все в порядку. Я не знав. І мені було байдуже. Емброуз мав рацію, коли повторював, що жінки — це інша раса. Одне я знав точно. Я ніколи не одружуся…
Закінчивши обідати, я пішов і сів у бібліотеці. Закурив люльку, поклав ноги ближче до каміна, на решітку, і підготувався до післяобіднього сну, який часто буває таким солодким та заспокійливим, хоч сьогодні йому геть бракувало чарівності. Я звик бачити її в кріслі, навпроти, повернутою так, щоб світло падало на шитво, з Доном біля її ніг; нині ж крісло здавалося незвично порожнім. Ну й до біса це все, якщо жінка здатна так зіпсувати вечір. Я підвівся, дістав книгу з полиці і почав гортати. А тоді, певно, задрімав, бо коли ще раз підвів очі, стрілки годинника в кутку кімнати показували майже дев’яту. Час у ліжко, й спати. Немає сенсу сидіти тут, тим більше, камін погас. Я відвів собак до будок — погода перемінилася, дув сильний вітер, накрапав дощ; потім, зачинивши двері на засув, я піднявся до своєї кімнати. Саме збирався скинути одяг на крісло, як помітив записку на столі поруч із ліжком, біля вази з квітами. Я підійшов до столу, взяв записку й прочитав. Вона була від кузини Рейчел.
«Любий Філіпе, — йшлося у ній, — якщо зможете, прошу, пробачте мою сьогоднішню грубість. Неприпустимо з мого боку поводитися так у вашому домі. Мені немає виправдань, хіба що я сама не своя цими днями; емоції лежать надто на поверхні. Я написала вашому опікунові, подякувавши за лист, і прийняла пропозицію про утримання. Це дуже щедро і мило, що ви двоє подбали про мене. На добраніч. Рейчел».
Я двічі прочитав листа і поклав до кишені. Значить, її пиха минулась, як і гнів? Ці почуття розчинилися разом зі слізьми? Я відчув неабияке полегшення, прочитавши, що вона прийняла утримання. Я уявляв ще один візит до банку, і подальші роз’яснення, бачив, як скасовую попередні розпорядження; а потім розмовляю з хрещеним батьком, ми сперечаємось, і все йде шкереберть, моя кузина Рейчел вилітає з будинку та їде до Лондона, де знімає житло й дає уроки італійської.
Цікаво, чого їй коштувало написати цю записку? Перехід від гордовитості до сумирності? Мені стало шкода її через те, що вона мусила так учинити. Уперше після смерті Емброуза я звинуватив його в тому, що сталося. Звісно, він міг би хоч трохи подумати про майбутнє. Хвороба та раптова смерть може статися з кожним. Він мав розуміти, що, не забезпечивши дружину, він лишив її на нашу милість, на нашу добродійність. Напиши він листа додому, моєму хрещеному батькові — і нічого цього не сталося б. Я уявляв, як вона сидить у будуарі тітки Фібі й пише цю записку. Мені було цікаво, чи вона вже пішла спати. Якусь мить я вагався, а потім пішов коридором і став у проході до її кімнат.
Двері в будуар були відчинені, до спальні — зачинені. Я постукав у двері спальні. Спочатку ніхто не відповідав, а потім вона обізвалася:
— Хто це?
