Платформа - Мішель Уельбек
Тепер у мене був ключ від її квартири. Зазвичай, очікуючи ввечері Валері, я читав «Курс позитивної філософії» Огюста Конта. Мені подобався цей нудний суцільний текст; іноді я перечитував одну сторінку по три-чотири рази підряд. Мені знадобилось близько трьох тижнів, щоб закінчити п’ятдесятий урок «Попередні спостереження за соціальною статикою, або загальна теорія природного спонтанного порядку людського суспільства». Мені була потрібна теорія, яка б допомогла усвідомити моє теперішнє соціальне становище.
«Ти дуже багато працюєш, Валері, зауважив якось я одного травневого вечора, дивлячись, як вона, змучена втомою, відпочиває на канапе в салоні. — Треба принаймні усвідомити, навіщо тобі все це. Варто відкладати гроші. Інакше рано чи пізно ми їх всі безглуздо потратимо…» Вона визнала мою правоту. Наступного ранку вона відпросилася на дві години і ми пішли у «Креді Агріколь», щоб відкрити там спільний банківський рахунок. Валері виписала мені доручення; таким чином, я за два дні вже поговорив із радником і вирішив відкладати по двадцять тисяч франків на місяць із її зарплатні, одну половину на страховку, а другу — на кредитування будівництва житла. Тепер я увесь час проводив у неї, моя квартира була мені практично не потрібна.
На початку червня вона сама зробила мені одну пропозицію. Протягом усього дня ми займалися любов’ю: закутані у простирадла, час від часу ми робили довгі перерви, а потім вона мене знову заводила і я вкотре оволодівав нею. Ні я, ні вона не відчували оргазму. Щоразу, як вона торкалась до мене, я швидко кінчав, а вона постійно була вологою. Їй було добре, я бачив це, умиротворення світилось у її очах. О дев’ятій вона запропонувала мені піти повечеряти до італійського ресторану біля парку Монсурі. Ще не зовсім стемніло; повітря було дуже свіжим. Я мав зайти до себе, а потім, якщо забажаю, як завжди, піти в офіс у костюмі з краваткою. Офіціант приніс нам два фірмових коктейлі.
«Знаєш, Мішелю, — сказала вона, щойно він відійшов. — Ти міг би переїхати до мене. Гадаю, що не слід продовжувати грати в незалежність. Або, коли хочеш, можемо вдвох зняти квартиру». Так, з одного боку, я хотів. Мені здавалося, що життя починається знову. Справжнє життя. Сподіваюсь, вона теж так вважала. Ми звикаємо до самотності та незалежності; і не обов’язково це добра звичка. Якщо мені хотілося спробувати, що таке сімейне життя, можна вважати, що такий слушний момент настав. Я знав усі його вади. У подружжя скоріше притупляється бажання. Але ж воно і так притупляється. Це незаперечний закон життя. Мабуть, можна досягти союзу на якомусь новому, значно вищому рівні. Як би то не було, багато хто замислювався над цим. Проте на сьогодні моє бажання мати Валері аж ніяк не притупилось. Перед тим як піти, я палко поцілував її; вона широко розтулила рота, повністю віддавшись цьому поцілунку. Я ковзнув рукою під її спортивні штани, під трусики. Вона трохи відсахнулася, огляділась по боках: на вулиці не було жодної душі. Вона стала навколішки безпосередньо на тротуарі, розстібнула мою ширінку і взяла в рот. Я обперся на залізну огорожу парку; я був уже на межі. Вона почала допомагати собі пальцями, водночас просовуючи іншу руку, щоб поніжити мої яєчка. Валері заплющила очі, а я кінчив їй в обличчя. У цю мить я подумав, що вона розридається. Але ж ні, вона мовчки злизала сперму, яка стікала у неї по щоках.
З наступного ранку я почав писати оголошення. Перш за все, через роботу Валері, квартиру треба було шукати в північних кварталах. За тиждень я знайшов те, що шукав: велика чотирикімнатна квартира на тридцятому поверсі Опалової вежі недалеко від Порт де Шуазі. Раніше я ніколи не жив у квартирі з таким чудовим видом на Париж. Правду кажучи, я ніколи і не шукав нічого подібного. Коли ми переїздили, я чітко усвідомив, що насправді мене ніщо не тримає в моїй старій квартирі. З цього можна було радіти, переживати відчуття, схоже на сп’яніння від незалежності; а я, навпаки, трохи злякався. Виходить, я зміг прожити сорок років і за увесь цей час не прив’язатися до жодного предмета. На все про все в мене було два костюми, які я носив по черзі. Книги? Так, у мене були книги. Але в разі потреби я міг їх знову купити. У мене не було ні раритетних, ні дорогих видань. У житті я мав багато жінок, але ні фотографій, ні листів у мене не залишилось. Не було й моїх власних фотографій: я не пам’ятав, яким був у п’ятнадцять, двадцять та тридцять років. Не було по-справжньому особистих документів: моя особистість легко вміщалася в картонну стандартну папку. Неправильно вважати, що кожна людина унікальна, що в кожній є якась особливість, замінити яку неможливо. У всякому разі в мене не було ані сліду моєї унікальності. Дарма люди шукають у себе індивідуальні риси характеру, особливу долю. Думка про людську неповторність абсурдна. «Ми пам’ятаємо наше життя, — висловив думку Шопенгауер, — дещо більше, аніж зміст колись прочитаного роману». Його правда, всього лише трохи більше.
5
Протягом другої половини червня у Валері знову з’явилася купа роботи; спілкуючись з представниками багатьох країн, через різницю в часі їй здавалося, що працювала цілу добу. На вулиці чимдуж теплішало, літо обіцяло бути чудовим. Але ми не квапилися цим
