Платформа - Мішель Уельбек
— Я вважаю все це абсолютно гидким, — майже вигукнула вона, не маючи більше сил стримувати себе.
— Чому це «гидким»? — запротестувала Жералдін. — Коли згодні обидві сторони, я не бачу в цьому проблеми. Це просто контракт, ось і все.
— Я не вважаю, що можна добровільно погодитися на приниження та страждання. А навіть якщо й так, мені це не здається досить цікавим.
Валері по-справжньому рознервувалась. Я хотів перевести розмову на палестино-ізраїльський конфлікт, але раптом усвідомив, що чхати я хотів на думку цих дівах. Навіть якщо вони перестануть мені телефонувати, у мене просто буде менше роботи.
— Так, мені теж ці люди огидні, — підлив я масла у вогонь. І додав дещо тихіше: — І ви теж…
Жеральдін не почула або зробила вигляд, що не почула.
— Якщо я, повнолітня людина, добровільно погоджуюся на таке, аби реалізувати мої фантазії — страждати й пізнати мазохіський бік моєї сексуальності, то я не бачу причин, які б могли мені перешкодити. Ми живемо в демократичній країні… — Вона теж нервувала, чого доброго, вона ще згадає про права людини.
При згадці про «демократичну країну» Бредан кинув на неї дещо презирливий погляд; він повернувся до Валері.
— Ваша правда… — похмуро мовив він. — Це абсолютна гидота. Коли я бачу, як хтось погоджується, щоб у нього вирвали кліщами ніготь, наср…и на нього і з'їсти потім лайно свого ката, я теж вважаю це огидним. Але саме огидний бік людини і цікавить мене.
Після невеликої паузи Валері спитала: «Чому?..»
— Не знаю, — просто відповів Бредан. — Я не вірю у прокляття, бо не визнаю жоден з його різновидів, а втім, у благословення я теж не вірю. Але я вважаю, що наблизившись до страждань та жорстокості, панування та рабства, ми торкаємось основної природи сексуальності. Вам так не здається?.. Тепер він звертався до мене. Ні, насправді я так не вважав. Жорстокість здавна притаманна людині, її можна зустріти у найпримітивніших народів: починаючи з перших кланових війн, переможці залишали життя деяким в’язням, щоб пізніше позбавити їх життя у нестерпних тортурах. Історія постійно повторювалась. І навіть тепер ніщо не змінилося: як тільки зовнішня або громадянська війна стирала межу між звичайними моральними цінностями, незалежно від кольору шкіри, народу, культури, завжди знаходились люди, готові віддатися радощам різанини, варварства та кровопролиття. Це вже незаперечно доведено, таке трапляється постійно і завжди, але в цьому немає нічого спільного з пошуками сексуального задоволення — теж дуже давнього й сильного відчуття. Одне слово, я не згоден. Але, як і завжди, я розумів, що сперечатися тут безглуздо.
«Підемо пройдемось», — запропонував Бредан, прикінчивши своє пиво. Ми всі пішли за ним у першу залу тортур. Це був склепінний підвал із штучного каменя. Голосно лунав орган, на звук якого накладалися вигуки проклятих та приречених. Я зауважив, що підсилювач працював на повну котушку; повсюди виднілися червоні плями, на стінах висіли маски та інструменти для тортур; обладнання, схоже, коштувало великих грошей. У просторій ніші висів лисий, майже знесилений тип. Його ноги були закріплені у дерев’яному пристрої, за допомогою якого він утримувався на відстані п’ятдесяти сантиметрів над підлогою з руками у наручниках, закріплених у стелі. Біля нього, одягнена в чорний латекс, чобітки та рукавички, ходила хазяйка. У руках вона тримала канчук із тонких ремінців, інкрустованих дорогоцінним камінням. Спочатку вона довго сікла його по сідницях. Повністю голий чоловік знаходився прямо напроти нас, від болю він несамовито кричав. Біля парочки зібралася невелика юрба. «Певно, вона знаходиться на другому рівні… — прошепотів мені на вухо Бредан. — Перший рівень — це, коли вона знаходиться при виді першої крові». Член та причандали нещасного бовталися взад-вперед у порожнечі. Хазяйка обійшла навколо нього, порилась у закріпленій на поясі сумочці, дістала звідти багато гаків, які вона поступово вставила йому в мошонку, кілька крапель крові при цьому пролилося на підлогу. Потім вона почала злегка хльоскати його по геніталіях. Це вже було занадто: якщо один із ремінців зачепиться за гачок, шкіра дітородного органу ризикувала порватись. Валері відвернулась і притулилась до мене. «Ходімо звідси, — благально мовила вона. — Ходімо, я тобі потім все поясню». Ми повернулися до бару. Інші настільки були захоплені видовищем, що навіть не помітили нашого зникнення. «Дівчина, яка хльоскала хлопця, — мовила вона стиха. — Я впізнала її. Ми бачилися лише один раз, але я впевнена, що це саме вона… Це Одрі, дружина Жан-Іва».
Ми відразу пішли звідти. В таксі Валері не могла вимовити ані слова. Всю дорогу вона просиділа нерухомо в повній прострації. Вона нічого не сказала і в ліфті та коридорі… Лише коли за нами зачинилися двері, вона обернулась до мене:
— Мішель… Ти не вважаєш, що я занадто старомодна?
— Ні. Мені це також не сподобалось.
— Я розумію існування катів: мені вони огидні, але я знаю, що вони існують, ці люди, які отримують насолоду, катуючи інших людей. Але чого я не можу уяснити, так це існування жертв. Мені важко повірити, що людина коли-небудь прагнутиме більше страждання, ніж задоволення. Не знаю, мабуть, слід їх перевиховувати, навчити любити, радіти насолоді.
Я знизав плечима, показуючи, що це тема виходить за межі мого розуміння, що таке, власне, не раз траплялося в моєму житті. Одні люди щось роблять, а інші готові мовчки терпіти… все це марна справа. Виходячи з цього, не можна зробити жодних узагальнених висновків, не позбавлених сенсу. Я мовчки роздягся. Валері сіла на ліжко біля мене. Я відчував, яка вона все ще напружена. Те, що трапилось, не давало
