Чуття і чутливість - Джейн Остін
Місіс Дешвуд здивувалася лише на мить: вона вважала, що ніщо природніше за його приїзд у Бартон трапитися не могло, і не скупилася на радісні вигуки і привітання. Ніяка соромливість, холодність і стриманість не встояла б проти такого ласкавого прийому (а вони покинули його ще до того, як він переступив поріг котеджу), привітність же місіс Дешвуд і зовсім змусила їх безслідно зникнути. Та і не могла людина, закохана в одну з її дочок, не перенести частину свого почуття і на господиню, і Елінор з полегшенням помітила, що він знову став схожий на себе. Немов прихильність до них усіх знову воскреснула в його серці, і інтерес до їхнього благополуччя здавався непідробним. Проте якась сумовитість не полишала його: він розхвалював котедж, захоплювався видами з вікон, був уважний і люб’язний, але сумовитість не проходила. Вони це помітили, і місіс Дешвуд, приписавши її бездушності його матері, сіла за стіл, сповнена обурення проти всіх себелюбних і черствих батьків.
— Які ж, Едварде, має нині місіс Феррар плани стосовно вас? — спитала вона, коли після обіду вони розташувалися біля натопленого каміна. — Від вас, як і раніше, чекають, що ви, всупереч своїм бажанням, станете великим оратором?
— Ні. Сподіваюся, матінка переконалася, що таланту до діяльності на суспільному терені у мене не більше, ніж схильності до неї.
— Але як же ви здобудете славу? Адже на менше ваші близькі не погодяться, а без старанності, без готовності не зупинятися ні перед якими витратами, без прагнення впливати на незнайомих людей, без професії і без упевненості в собі здобути її вам буде нелегко!
— А я навіть намагатися не буду. Я не маю ніякого бажання здобувати популярність, і є всі підстави сподіватися, що мені вона не загрожує. Дяка Господу, насильно зробити мене красномовним і талановитим не зможе ніхто!
— Так, я знаю, що ви позбавлені честолюбства. І дуже помірковані у своїх помислах.
— Гадаю, не більше і не менше, ніж усі люди. Як кожна людина, я хочу бути щасливим, але, як і кожна людина, бути нею можу тільки на свій лад. Велич мене щасливим не зробить.
— О, ще б пак! — вигукнула Маріанна. — Невже щастя може залежати від багатства і величі!
— Від величі, можливо, і ні, — зауважила Елінор, — але багатство здатне добряче йому посприяти.
— Соромся, Елінор! — вигукнула Маріанна з докором.
— Гроші здатні дати щастя, тільки якщо людина нічого іншого не шукає. У всіх же інших випадках тим, хто має скромний достаток, ніякої радості вони принести не можуть!
— Мабуть, — з посмішкою відповіла Елінор, — ми з тобою зможемо порозумітися. Різниця між твоїм «скромним достатком» і моїм «багатством» навряд чи така вже й велика; без них же при нинішньому стані речей, — гадаю, ми обидві заперечувати не станемо, — постійна потреба в тому чи іншому неминуче затьмарюватиме життя. Просто твої уявлення є більш прекраснодушними, ніж мої. Ну, зізнайся, що, на твою думку, означає поняття «скромний достаток»?
— Тисяча вісімсот, дві тисячі фунтів на рік, і не більше.
Елінор розсміялася.
— Дві тисячі фунтів на рік! Я ж називаю багатством одну тисячу. Саме таку відповідь я і припускала!
— І все ж таки дві тисячі на рік — дохід дуже скромний, — сказала Маріанна. — Обійтися меншим жодна сім’я не зможе. Я переконана, що мої вимоги дуже помірні. Утримувати пристойну кількість прислуги, екіпаж — а може, й два — і мисливських собак на меншу суму просто неможливо.
Елінор знов посміхнулася тому, з якою точністю її сестра підрахувала їхні майбутні витрати в Комбе-Магні.
— Мисливські собаки! — повторив Едвард. — Але навіщо вони? Не всі ж полюють.
Зашарівшись, Маріанна відповіла:
— Так, але переважна більшість — полюють!
— От було б добре, — вигукнула Маргарет, уражена новою думкою, — коли б хто-небудь подарував кожній з нас щедрий статок!
— Ох, якби ж! — підтримала її Маріанна, і її очі радісно заблищали, а щоки вкрилися ніжним рум’янцем від передчуття цього уявного щастя.
— У цьому бажанні ми всі, звісно, одностайні, — зауважила Елінор. — А як же слова про те, що багатство значить так мало?
— Яка б я була щаслива! — вигукнула Маргарет. — Але цікаво — що б я робила з цим багатством?
Судячи з обличчя Маріанни, вона такого сумніву не відчувала.
— І я не знала б, як розпорядитися великим багатством, — сказала місіс Дешвуд. — Якби всі мої дівчатка були теж багаті і моєї допомоги не потребували!
— Ви неодмінно почали б перебудовувати котедж, — зауважила Елінор, — і ваш подив швидко розвіявся б.
— Які б прекрасні замовлення посилалися звідси до Лондона, — сказав Едвард, — коли б трапилося що-небудь подібне! Який щасливий час для продавців нот, книгопродавців і друкарень! Ви, міс Дешвуд, розпорядилися б, щоби вам присилали всі нові гравюри, ну, а щодо Маріанни — а я знаю красу її душі — у всьому Лондоні не набереться стільки нот, щоб їй було їх забагато. А книги! Томсон, Каупер, Скотт — вона купувала б їх без утоми, скуповувала б усі примірники, лише б вони не потрапили в недостойні руки! І не пропустила б жодного тому, який міг би навчити її, як захоплюватися старим кострубатим деревом. Чи не так, Маріанно? Пробачте, що я дозволив собі трохи подражнити вас, але мені хотілося показати вам, що я не забув наші минулі суперечки.
— Я люблю згадки про минуле, Едварде, люблю і сумні, й веселі, і ви, заговоривши про минуле, можете не побоюватися мене образити. Ви цілком вірно припустили, на що витрачалися б мої гроші — в усякому разі, певна їх частина. Вільні суми
