Чуття і чутливість - Джейн Остін

переконати Маріанну вирушити, як раніше, разом на прогулянку, замість того щоб блукати наодинці. Досі вона всіляко уникала супроводжувати їх: якщо вони мали намір йти до пагорбів, вона крадькома вислизала в лабіринт манівців; якщо ж вони хотіли податися в долину, вона зникала за яким-небудь схилом, перш ніж вони встигали вийти з будинку. Але врешті-решт Елінор, якій дуже не подобалося це прагнення весь час бути на самоті, наполягла на тому, щоб Маріанна лишилася з ними. По дорозі, що вела з долини, вони йшли майже не розмовляючи, оскільки Маріанна ледве володіла собою, і Елінор, здобувши одну перемогу, остерігалася додати щось до цього. Вони досягли виходу з долини, де горби поступалися місцем такій же родючій, хоча і менш мальовничій рівнині, і перед ними відкрився довгий поштовий шлях, яким вони приїхали до Бартона. Раніше вони ніколи не ходили в цьому напрямі так далеко і тепер зупинилися, щоб з місця, до якого вони ще жодного разу не потрапляли під час їхніх прогулянок, пильніше придивитися до пейзажу, який відкривався з вікон їхнього котеджу.

Незабаром на фоні ландшафту вони помітили фігуру, що рухалася: до них наближався якийсь вершник. Декілька хвилин опісля вони розгледіли, що це не фермер, а джентльмен, і ще через мить Маріанна вигукнула із захопленням:

— Це він! Це точно він! — І заквапилася назустріч.

Але Елінор тут же вигукнула:

— Маріанно, ти помиляєшся! Це не Віллоубі. Цей джентльмен нижчий на зріст і має інший вигляд.

— Та ні ж бо! — палко заперечила Маріанна. — Звичайно ж, це він. Його постава, його плащ, його кінь! Я знала, знала, що він незабаром повернеться!

Вона прискорила кроки, але Елінор, не сумніваючись, що перед ними не Віллоубі, поквапилася наздогнати сестру, щоб уникнути неминучої незручності. Тепер їх від вершника відділяло лише кроків п’ятдесят. Маріанна поглянула ще раз, і відчай стиснув її серце. Вона обернулася і майже побігла назад, але тут же до неї долинули голоси обох її сестер, до яких приєднався третій, майже такий же знайомий, як голос Віллоубі: вони всі просили її зупинитися. Вона підкорилася, із подивом обернулася і побачила перед собою Едварда Феррара.

Тільки йому у всьому світі могла вона вибачити те, що він не Віллоубі, тільки йому могла вона привітно усміхнутися.

І вона усміхнулася, майже крізь сльози, і, побачивши щастя сестри, на якийсь час забула про власне гірке розчарування.

Едвард спішився, віддав поводи слузі і пішов з ними до Бартона, куди прямував, маючи намір погостювати у них.

Усі троє привіталися з ним дуже сердечно, а особливо — Маріанна, якій, здавалося, його поява була приємнішою, ніж самій Елінор. Власне кажучи, в зустрічі Едварда з її сестрою Маріанна знову відчула ту ж незрозумілу холодність, яку в Норленді так часто помічала в поведінці їх обох. Особливо її вразив Едвард, який і виглядав і висловлювався зовсім не так, як належить закоханим у подібних випадках. Він здавався збентеженим, немовби зовсім їм не зрадів, на обличчі його не відобразилося ані захоплення, ані навіть просто задоволення, сам він майже нічого не говорив, лише відповідав на питання і не подарував Елінор жодного знаку особливої уваги. Маріанна дивилася, слухала, і її подив усе зростав. Едвард почав навіть вселяти їй щось схоже на неприязнь, і отже, як неминуче сталося б у будь-якому випадку, її думки знову повернулися до Віллоубі, чиї манери являли собою такий разючий контраст з манерами її можливого зятя.

Після короткої мовчанки, що змінила перші вигуки і вітання, Маріанна спитала у Едварда, чи приїхав він прямо з Лондона. Ні, він уже півмісяця, як у Девонширі.

— Півмісяця! — повторила вона, вражена тим, що він уже стільки часу перебував неподалік від Елінор і не знайшов часу побачитися з нею раніше.

Він із деяким збентеженням додав, що гостював у знайомих в околицях Плімута.

— А чи давно ви були в Сассексі? — спитала Елінор.

— Десь місяць тому я заїжджав до Норленда.

— І як же виглядає наш милий Норленд? — скрикнула Маріанна.

— Наш милий Норленд, — сказала Елінор, — напевно, виглядає так само, як і завжди о цій порі року. Ліси і стежки густо всипані опалим листям.

— О! — вигукнула Маріанна. — З яким захопленням, бувало, я спостерігала, як воно облітає! Як я насолоджувалася, коли вітер закручував їх вихорами довкола мене під час прогулянок! Які почуття будили і вони, і осінь, і саме повітря! А тепер там нікому милуватися ним. У ньому вбачають тільки непотрібне сміття, поспішають вимести його, сховати подалі від очей!

— Бо не всі, — зауважила Елінор, — поділяють твою пристрасть до сухого листя.

— Так, люди нечасто поділяють мої почуття, нечасто їх розуміють. Але іноді… — Тут вона поринула в задуму, але невдовзі оговталася і продовжувала: — Погляньте, Едварде, — почала вона, вказуючи на пейзаж перед ними, — ось Бартонська долина. Погляньте, чи зостанетесь ви незворушні, якщо зумієте? Погляньте на ці пагорби. Чи доводилося вам бачити що-небудь подібне? Зліва серед цих гаїв і насаджень лежить Бартон-парк. Звідси видно невелику частину будинку. А ген там, за найвіддаленішим і найвеличнішим пагорбом ховається наш котедж.

— Місцевість тут дуже мальовнича, — відповів Едвард, — але взимку долина, мабуть, утопає в багнюці.

— Як можете ви згадувати про багнюку, бачачи перед собою таку красу!

— Тому лише, — відповів він із посмішкою, — що бачу перед собою вельми брудний путівець.

— Дивно! — стиха сказала Маріанна сама собі.

— А як ваші нові знайомі? Мідлтони — приємні люди?

— Ой, ні! — відповіла Маріанна. — Нам так з ними не пощастило!

— Маріанно! — з докором вигукнула її сестра. — Соромся! Це дуже достойні люди, містер Феррар і вони ставляться до нас дуже приязно. Невже ти забула, Маріанно, скільки приємних днів ми провели дякуючи їм?

— Ні, не забула, — неголосно відповіла Маріанна, — як і не забула про всі болісні хвилини.

Елінор пропустила її слова повз вуха і постаралася розважити гостя розмовою про їхнє нове житло, про його розташування та інше, іноді добиваючись від нього ввічливих запитань і