Ті, що співають у терні - Колін Маккалоу

Вочевидь, його не цікавило те, що трапляється зі згасаючим вогнем, коли його поворушити кочергою, бо він спитав:

— Кажеш, наприкінці тижня? Бачу, ти не гаєш часу.

— А який сенс затягувати розв’язку?

— А як же твоя кар’єра?

— Мені моя кар’єра остогидла. Ба більше — після того, як я зіграла леді Макбет, до чого вищого мені залишилося прагнути?

— О, Джастино, стань дорослою врешті-решт! Коли я чую від тебе такі інфантильні бздури, мені хочеться надавати тобі лозинкою по сраці! Чому б не сказати, що в театрі тобі стало нецікаво і що тебе замучила ностальгія?

— Гаразд, гаразд! Нехай буде по-твоєму, чорт забирай! То було моє звичне зухвальство. Яка я була, така й залишилася. Вибачте великодушно за образу! — Вона скочила на ноги. — Де, в біса, мої туфлі? І куди поділося моє пальто?

З’явився Фріц з обома предметами одягу в руках — і відвіз її додому. Рейн вибачився і не став її проводжати, пославшись на невідкладні справи, але коли Джастина поїхала, він знову розпалив вогонь, сів біля каміна, взявши на коліна Наташу, і вигляд у нього був який завгодно, тільки не заклопотаний невідкладними справами.

* * *

— Ну ось, — сказала Меґі своїй матері. — сподіваюся, що ми вчинили правильно.

Фі підсліпувато примружилася на неї й кивнула.

— Так, так. Я в цьому анітрохи не сумніваюся. Біда з Джастиною полягає в тому, що сама вона нездатна наважитися на такий важливий крок, тому ми не маємо вибору. І мусимо зробити цей крок замість неї.

— Мені не подобається роль всемогутнього Господа Бога. Я впевнена, що знаю, що насправді потрібно Джастині, та навіть коли я ткну її у це носом, вона відвернеться й стане ухилятися.

— О, ця вперта гординя родини Клірі! — слабко всміхнулася Фіона. — Вона вискакує в найменш підходящий момент і в найнесподіваніших людях.

— Та годі тобі, це не лише гординя Клірі! Мені завжди здавалося, що й Армстронґівської напористості тут чимало.

Та Фіона похитала головою.

— Ні. Моїми вчинками навряд чи рухала гордість чи впертість. Старість, вона дається нам як перепочинок перед смертю, щоб ми збагнули, чому вчинили у житті так, а не інакше.

— Ага — якщо старече слабоумство не завадить зробити аналіз своїх вчинків, — сухо зауважила Меґі. — Та ти не переймайся, тобі це не загрожує. Та й мені також, наскільки я розумію.

— Можливо, старече слабоумство — як милосердя, котре Бог проявляє до тих, хто не зможе безстрашно стати лицем до лиця зі своїм минулим. До речі, рано тобі ще казати, що тебе оминуло старече слабоумство. Почекай років із двадцять, а потім казатимеш.

— Років із двадцять! — з жахом у голосі відлунила Меґі. — Здається нескінченно довго!

— Ти могла б зробити ці двадцять років не такими самотніми, чи не так? — спитала Фіона, завзято орудуючи в’язальними шпицями.

— Так, могла б. Але воно було того не варте, мамо. Хіба ж ні? — сказала вона без тіні сумніву, постукавши кінчиком древньої в’язальної шпиці по аркушу листа, який прислала Джастина. — Я довго боялася й вагалася. Сиділа собі відтоді, як приїздив Райнер, сподіваючись, що мені нічого не треба буде робити, і що рішення доведеться приймати не мені. Однак, він мав рацію. Його таки довелося приймати саме мені.

— Ну, і я теж трохи приклалася, мусиш визнати, — трохи ображено заперечила Фі. — Коли ти придушила свою гордість достатньо, щоб розказати про це мені.

— Так, ти справді допомогла, — лагідно погодилася Меґі.

Чулося цокання старого годинника; його стрілки з черепаховими основами поблискували на тлі циферблата.

— А скажи мені, мамо, — раптом озвалася Меґі. — Чому ти побивалася за Дейном так, як не побивалася за татком, Френком чи Стю? Ти немов зламалася тоді.

— Зламалася? — задумливо питала Фіона, зупиняючись і відкладаючи убік шпиці; вона й досі могла в’язати не гірше, ніж у ті дні, коли ще добре бачила. — Що ти маєш на увазі — зламалася?

— Ну, наче це вбило тебе.

— Вони всі по-своєму вбили мене, Меґі. Та з першими трьома я була молодшою, мала енергію краще приховати своє горе. Та й підстав більше було. Як у тебе тепер. Але Ральф зрозумів, що я відчувала, коли загинули татко та Стю. Ти була ще надто молода, щоб побачити це. — Вона всміхнулася. — Знаєш, я обожнювала Ральфа. Він був… особливим. Страшенно схожим на Дейна.

— Так, справді був. До мене не доходило, що ти це бачила, мамо, — я кажу про схожість їхніх вдач. Дивно, еге ж. Ти для мене — як китайська грамота. Я знаю про тебе так мало!

— І слава Богу, — пирхнула Фіона і розсміялася, склавши руки на колінах. — Повернімося до теми. Якщо тобі вдасться зреалізувати свій задум стосовно Джастини, тоді я скажу, що ти зі своїх лих винесла більше користі, аніж я зі своїх. Мені не хотілося робити так, як просив мене Ральф: придивлятися за тобою й оберігати тебе. Мені хотілося бути на самоті з моїми спогадами… і ні з чим іншим. А ти вибору не маєш. Бо окрім спогадів, у тебе нічого не лишилося.

— Так, спогади — це втіха, коли вщухає біль. Як ти гадаєш? Двадцять шість років у мене був Дейн, і я навчилася казати собі: те, що трапилося, трапилося на краще: може, таким чином, він уникнув якогось страшного випробування, на яке він не мав сил пережити. Як і Френк, можливо, але по-іншому. Є речі гірші за смерть, і ми обидві добре це знаємо.

— І ти анітрохи не горюєш? — спитала Фіона.

— Ой, спершу дуже горювала, я потім, заради них самих, навчилася не горювати.

Фі знову взялася за в’язання.

— Тож коли нас не стане, не залишиться більше нікого, — тихо мовила вона. — Дрогеда піде в небуття. О, так, у книжках з історії їй присвятять пару рядків, а якийсь палкий молодик приїде до Джилі, щоб розпитати очевидців і написати про Дрогеду книгу. Про останню з могутніх ферм Нового Південного Уельсу. Але ніхто з читачів цієї книги так і не дізнається, як воно було насправді, бо просто не зможуть. Для цього треба самому бути частиною історії.

— Так, — погодилася Меґі, не відкладаючи в’язання. — Для цього треба бути частиною історії Дрогеди.

* * *

Колись, після спустошення, яке прийшло на зміну потрясінню й болю, спричинених смертю Дейна, попрощатися з Рейном за допомогою листа було легко і навіть по-жорстокому приємно, бо вона відповідала ударом на удар: раз ти зробив мені боляче, то нехай стане боляче й тобі. Але тепер