Ті, що співають у терні - Колін Маккалоу
І в розпал цього гармидеру дехто впливовий таки зателефонував, але не для того, щоб переконати її у зворотному, — Рейн і гадки не мав, що вона збирається від’їжджати. І тому спитав Джастину, чи не згодиться та виступити в ролі господині на прийомі, який він зібрався влаштувати у своєму будинку на Парк-лейн.
— Ти про що? Який будинок на Парк-лейн? — здивовано пискнула Джастина.
— Ну, з огляду на те, що Велика Британія бере дедалі активнішу участь у справах Європейської Економічної Спільноти, і мені доводиться проводити в Англії багато часу, тому я вирішив, що мені зручніше буде мати якесь постійне помешкання, от я й орендував будинок на Парк-лейн, — пояснив Райнер.
— Ну ти й вилупок, Рейне! Огидний і мерзотний негідник! І давно ти його орендуєш?
— Близько місяця.
— То он чому ти минулого разу, коли ми вечеряли, вигадав всю оту ідіотську історію? Пішов ти! — Джастина так розлютилася, що геть забула про гарні манери.
— Взагалі-то, я збирався тобі сказати, однак мені так подобалася твоя свята віра в те, що я увесь час мотаюся туди-сюди літаком, що я не міг відмовити собі у задоволенні ще трохи поводити тебе за носа.
— Я приб’ю тебе! — прогарчала вона крізь стиснуті зуби, часто кліпаючи, щоб не заплакати.
— Та ні, Herzchen, благаю, не злися! Приходь, будеш моєю господинею. Тоді й надивишся досхочу на мої скромні пенати.
— Ага! У компанії з п’ятьма мільйонами інших гостей. Що сталося, Рейне? Ти не довіряєш самому собі й боїшся залишитися зі мною наодинці? Чи ти не довіряєш мені?
— Ти ж будеш не гостею, — відповів Райнер на першу частину її тиради. — А господинею, а це зовсім інше. Ну як, згода?
— Так, — хрипко відповіла Джастина, витерши сльози тильним боком долоні.
Все вийшло значно приємніше, аніж вона насмілювалася сподіватися, бо будинок справді був красивий, а Рейн у доброму гуморі, який мимоволі Джастини передався і їй. Вона прибула, вдягнувшись відповідно оказії у дещо квітчасту сукню, як на його смак; на його обличчі з’явилася гримаса, коли він побачив те потрясаюче лискучо-рожеве плаття, але він змусив Джастину взяти себе під руку і влаштував їй невеличкі оглядини будинку до прибуття гостей. А на прийомі він поводився належним чином, ставлячись до неї перед гостями з ненав’язливою довірливістю, від якої Джастина почувалася і потрібною, і корисною. Гості ж Райнера були настільки впливовими політиками, що їй навіть подумати було лячно, які важливі рішення вони можуть приймати. А в іншому це були цілком звичайні й навіть непримітні люди. І це дещо пригнічувало Джастину.
— Я була б не проти, коли хоча б один із них виявив симптоми зіркової хвороби і похизувався, що належить до вершків суспільства, — сказала вона, коли гості розійшлися, радіючи, що вони з Райнером нарешті залишилися наодинці, здивована тим, що він швидко відправляє її додому. — Ну, як Наполеон або ж Черчілль. Інакше довелося б довго пояснювати, чому один — обранець долі, а другий — видатний державник. А ти вважаєш себе обранцем долі, Рейне?
Він поморщився.
— Тобі слід обережніше ставити запитання у розмові з німцем, Джастино. Ні, не вважаю. Навпаки — я вважаю, що політикам негоже бачити себе обранцями долі. Таке може піти на користь небагатьом, та й то навряд чи, зате переважна більшість «обранців долі» накликають на себе та на свої країни нескінченні лиха.
Вона не мала бажання заперечувати його слова. Однак такий поворот розмови добре послугував для того, щоб пустити її в певне русло: тепер Джастина могла змінити тему так, щоб ця зміна не видалася навмисною й очевидною.
— Дружини твоїх гостей — досить пістрява компанія, еге ж? — начебто безхитрісно спитала вона. — Переважна більшість із них значно поступалися мені своєю презентабельністю, хоча ти скоса дивишся на мої яскраво-рожеві плаття. Пані Нікчема мала стерпний вигляд, пані Кізяк розчинилася на тлі схожих за кольором шпалер, а пані Стара Калоша була просто страхопудна. Не уявляю, як її чоловік терпить таке опудало? Ну й дурні ж чоловіки, якщо вибирають собі таких дружин!
— Джастино! Коли ти навчишся запам’ятовувати імена?! Добре, що ти від мене відмовилася, бо для політика ти була б іще тою дружиною! Я чув, як ти безпорадно бекала й мекала, коли не могла з першого разу запам’ятати їхніх прізвищ. Багато чоловіків із жахливими дружинами зробили блискучу кар’єру, а стільки ж, якщо не більше, потерпіли на цій стезі фіаско. Врешті-решт це не грає ролі, головне — масштаб особистості чоловіка, який перевіряється конкретними справами. Мало хто з чоловіків одружується з політичних міркувань.
Джастину й досі збивала з пантелику здатність Райнера швидко ставити її на місце; щоби зберегти обличчя, вона глузливо вклонилася йому — і всілася на килим.
— Джастино, облиш і негайно ж піднімися!
Та вона навмисне, мов не чуючи його, підібгала під себе ноги, сперлася спиною об стіну біля каміна і погладила Наташу. Приїхавши до Райнера, Джастина виявила, що той після смерті кардинала Вітторіо забрав собі його кішку; здавалося, він дуже любив її, навіть стару і примхливу.
— Я казала тобі, що назавжди повертаюся на Дрогеду? — раптом спитала Джастина.
Райнер саме витягував із пачки цигарку; його великі руки ані сіпнулися, ані здригнулися, а так само плавно продовжили свою справу.
— Ти ж чудово знаєш, що не казала, — відповів він.
— Тоді кажу тепер.
— Коли ти прийняла таке рішення?
— П’ять днів тому. Я від’їжджаю наприкінці цього тижня, якщо все складеться нормально. Жду не діждуся.
— Зрозуміло.
— Це все, що ти хочеш мені сказати з цього приводу?
— А що ще я маю сказати, окрім як побажати тобі успіху в усьому, що ти робиш? — відповів він із таким непорушним спокоєм, що вона аж скривилася від болю.
— Що ж, дякую, — сказала вона безтурботним тоном. — Ти ж, мабуть, радий, що я тобі більше не набридатиму й не морочитиму голову?
— Ти мені не набридаєш, Джастино, — відказав він.
Вона відпустила Наташу, взяла кочергу і заходилася з дещо перебільшеним завзяттям копирсати нею у дровах, які встигли вигоріти до порожніх оболонок і обвалилися, а зараз спалахнули наостанок купкою іскор; тепло у каміні швидко пішло на спад.
— Мабуть, у нас обох вселився біс руйнації, імпульсивне бажання заштрикати кочергою
