Трояндова площа - Ема Ільм
Все це Гарцасі презирливо називав «критичним станом» і чекав на його трагічну, але необхідну кульмінацію.
– Ми за це гинемо! – а ви кажете про безглуздя, – заперечив хлопець. – Невже ви не хочете справедливості? Наприклад, для альвів? Хіба це справедливо, що вони не мають права на вищу освіту? Вони ж такі обдаровані!
– Несправедливо, погоджуюся. Моя медсестра Нанні з темних альвів і ця історія дуже прикра, бо на папірці вона медсестра, на практиці – дуже гарний лікар. Стоп… не крутіться… Бачте, я хочу, Мирко. Ще й як хочу справедливості! Навіть інколи мені щиро здається, що ніхто на цьому світі не бажає справедливості більше за мене. Але… ну, хто вам сказав, що справедливість є? – Гарцасі обережно втер у місце травми знеболюючу протизапальну мазь. – Ось так… зараз полегшає… Відчуваєте холодок знеболювального?
– Так…
– Справедливість – це передусім філософська категорія, а не лише моральна. Що таке, взагалі, справедливість? Ну, ось… гарна мазь, вона загоїть гематому, але треба робити рентген, мабуть. Це буде старий надійний спосіб, щоб вам надалі правильно пролікувати травму… Так що, за вашою діагностикою, є справедливістю?
Гарцасі з усміхом закрутив пузату темну пляшечку з жовтою маззю, яка пахла різко ялицею, і простягнув її пацієнту.
– Це, коли все по-чесному. Коли кожен одержує за заслугою, – сказав хлопець, ховаючи мазь у простори кишень. – Альви голодують, а король людей жирує! Це несправедливо! Адже споконвіку ми живемо на землях альвів, а вони розумні і дуже творчі. Ви чули, як гарно вони співають?
– Чув, чув… був нещодавно в опері на «Ґетсбіш», прем’єра балету Понтастина Теладзе. Він прузин, приїхав до нас з Прузії кілька років тому. До речі, мулат… Батько, як ви вже зрозуміли, людина, а мати з Лісових Хащ, мені розповідали на одному прийомі серед вершків суспільства.
– Альви – дивовижні істоти, пане лікарю, – із захопленням перебив хлопець.
– О, безперечно! Особливо їхні лукаві красуні-жінки!
– Ви смієтеся даремно, пане лікарю. Вочевидь, несправедливим є те, щоб не давати їм повноважень у владі, не пускати в університети. Ми тримаємо їх наче за слуг! Але вони розумніші за нас, пане лікарю!
– Розумніші, – Гарцасі посміхнувся. – Цілком погоджуюся, розумніші, так.
– І це приниження відбувається на їхній землі, яку ми загарбали в них!
– Добре, ми з вами загарбники та свині. Ну, не ми з вами, а наші пра-пра-пра-пра… Це переконливо. Це правда, – лікар кивнув. – І мені самому деколи буває лячно за нашу вмираючу людяність. Але робити революцію – жахлива, ідіотська дурня.
– Поясніть чому?! – хлопець у розпачі навіть підстрибнув на кушетці.
– Даруйте, приберемо цього короля, а завтра що? – звеселившись, Гарцасі голосно розсміявся. – До речі, вставайте, ваш прийом завершено.
– Завтра?.. Прийде новий король! Або взагалі не прийде!
– Ви правильно сказали – прийде новий король. Такий самий і навіть, дорогенький мій, гірший за такого самого. – Гарцасі задоволено ляснув по своїй тонкій нозі вузькою долонею, – бо зруйнує, сволота-новий-король, світлі народні сподівання! Ви ще надто юний, щоб зрозуміти, чим є для людини отрута розчарувань, мій друже, – лікар посміхався, здобувши пролазливу перемогу у суперечці.
– Пане лікарю, а ви знаєте, сьогодні сталася пожежа в Театрі ляльок? Схопили Коломбіну! – не вгамовувався хлопець. – Ну… Коломбіну? – він здивовано подивився на лікаря. – Ви що, не чули про неї?
Артонцо знизав плечима:
– Це ту памфлетистку, головну підбурювачку, міфічну революціонерку? Щось чув… – замислено сказав Гарцасі, намагаючись згадати вчорашню газетну статтю з кричущим заголовком про ватажків бунтарів. – У неї фіолетова сукенка й вона носить маску, коли виступає на площах, так? І довге руде волосся. Чув, звичайно. Спокусливий образ циркачки, що розбурхає в масах жагу дій…
– Так, вона надзвичайна! Вона пише бомбові памфлети! Просто суперові! А ви чули, як вона говорить? Я б хотів таку дівчину мати, хоча б за друга!..
– Все-все-все, баста! – лікар засміявся. – Складаю зброю, вона насправді гарненька, але припинить заради Святих рухати так швидко щелепою! Розумію, що вам краще стало – та не варто її перевантажувати зайвою мімікою, рухами… – Гарцасі турботливо ще раз оглянув місце травми.
– Вона неперевершена, пане лікарю. За нею хочеться йти на барикади! – хлопець був у захваті.
– Забудьте! Вона, напевно, звичайний блазень, за яким ховаються олігархічні клани, що сплять і бачать, як повалити короля та скористатися його капіталами. Проте ідеї використовують, звісна річ, найсвітліші, повні романтизму – задля того, щоб таким, як ви, юнакам ламати щелепи… Потрібно все-таки розібратися, чи є там тріщина… – заклопотано додав він.
У кабінеті рипнули двері, це була та сама Нанні, мулатка з великими круглими очима й класичними пухкими альвовустами темного альва, про яку згадував лікар Гарцасі. Вона на ходу заправила за білу хустинку чорні кільця волосся, що спустилися зі скроні на шию, й з очікуванням встала поряд з лікарем. Батько Нанні був людиною, а мати темним альвом.
– Нанні, проконтролюйте, будь-ласка, щоб цей юний максималіст знову не побіг на Трояндову площу волати гасла та одержувати нові гематоми від кийків поліції, – сказав із втомленим зітханням лікар. – Проводіть до дверей, завтра його на рентген, знімок мені на стіл післязавтра. На вас я теж чекаю післязавтра, – звернувся він до пацієнта, – але не з площі – а з дому. З теплого халату, від склянки теплого трав’яного чаю – сюди, під мій точний діагноз.
Лікар першим подав руку на прощання. Пацієнт невпевнено потис запропоновану долоню. Тепер він виглядав дещо збентеженим. Напевно, вже жалкував, що був надто відвертим.
– Дякую, лікарю Гарцасі, – сказав хлопець, надягаючи шапку і беручи з вішаку парасолю.
– На здоров’я, – сказав Гарцасі, – наступного разу залишайте одяг у гардеробній, будь-ласка. Рецепт зі столу візьміть…
– Лікарю, на вас чекає перерва, – сказала Нанні, швидко рухаючи пухкими губи та показуючи цим природнім рухом свої гарні білосніжні зуби представниці чорної раси. – Я вам залишила справи пацієнтів для лікарського обходу. Як завжди, на столику. Пане Гарцасі, ви завтра чергуєте в лікарні, не забули? Замість лікаря Швеця. До побачення… – вона тихенько зачинила двері.
Гарцасі задумливо кивнув Нанні та хлопчику з Трояндової площі, а точніше кивнув їхнім спинам, що зникли за дверима палати:
– До побачення, Нанні, – все ж відповів він
