Ті, що співають у терні - Колін Маккалоу
— Це його і вбило, однозначно. Коли я бачив кардинала востаннє, мені здалося, що йому зле, але він висміяв мою пропозицію піти по лікаря.
— То була воля Божа. Мабуть, Ральф де Брикасар був найбільш стражденною людиною з тих, кого я знав. І в смерті він знайшов мир та спокій, які не зміг знайти у цьому житті.
— А що вже казати про хлопця, Вітторіо! Це ж трагедія.
— Ви так гадаєте? А я схильний думати, що це прекрасно. Я майже впевнений, що Дейн зустрів свою смерть як бажану, і ніяк інакше, тож не дивно, що Наш милосердний Господь не став чекати ані хвилини довше і забрав Дейна до себе. Так, мені шкода, але не хлопця, а його матір, яка, напевне, так страждає, бідолашна! Шкода його сестру, його дядьків і бабусю. Ні, я не сумую за ним. Отець О’Ніл жив у майже абсолютній чистоті розуму й духу. Що для нього смерть, як не перехід до вічного життя? А для решти ж нас цей перехід буде значно важчим.
Зі свого номера в готелі Райнер послав телеграму до Лондона, в якій він не міг висловити увесь свій гнів, біль та розчарування. Тому в ній ішлося: МУШУ ПОВЕРНУТИСЯ БОНН АЛЕ БУДУ ЛОНДОНІ НАПРИКІНЦІ ТИЖНЯ КРАПКА ЧОМУ ТИ НЕ СКАЗАЛА МЕНІ КРАПКА ДИВНО КОХАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ РЕЙН.
На його робочому столі в боннському офісі лежав терміновий лист від Джастини і секретний поштовий пакунок, котрий, як поінформувала Райнера секретарка, прийшов від римських адвокатів кардинала де Брикасара. Цей пакунок він розпечатав першим і дізнався, що, згідно з умовами заповіту Ральфа де Брикасара, до його й без того солідного списку директорських посад додалося директорство ще в одній компанії — «Мікар Лімітед». І Дрогеда. Обурений таким рішенням, але й водночас, як не дивно, зворушений, він зрозумів, що в такий спосіб кардинал повідомив йому, що, остаточно зважуючи своє рішення, він не забув і про нього, що оті молитви під час війни дали свої плоди. У його руки передавався майбутній добробут Меґі О’Ніл та її близьких. Принаймні так витлумачив Райнер цю частину документа, бо кардинал склав заповіт так, що в ньому не йшлося про якихось конкретних осіб. Однак тлумачити його по-іншому ніхто б і не наважився.
Він кинув цей пакет у кошик для загальної кореспонденції, призначеної для невідкладної відповіді, й розкрив листа від Джастини. Він починався погано — без будь-якого привітання.
«Дякую за телеграму. Ти навіть уявити не можеш, яка я рада, що ми не бачилися останні два тижні, бо я б не стерпіла твоєї присутності біля себе. На той час я думала, згадуючи тебе, лише про одне: слава Богу, що ти не дізнався про смерть Дейна. Може, тобі важко буде це зрозуміти, але я хочу, щоб ти до мене й близько не підходив. У людському горі немає нічого привабливого, а якби ти став свідком мого горя, то це аж ніяк його не полегшило б. Це довело мені, наскільки мало я тебе люблю, і ти сам сказав би те саме. Якби я по-справжньому тебе кохала, то інстинктивно захотіла б звернутися до тебе за підтримкою, хіба ж ні? Але сталося навпаки — я відвернулася від тебе.
Тому я волію, щоб ми краще сказали одне одному квит і розсталися назавжди, Рейне. Я нічого не можу тобі дати, а від тебе нічого не хочу. Ця трагедія навчила мене, як багато важать люди, якщо вони поруч із тобою двадцять шість років. Другого подібного горя я не зможу пережити. Пам’ятаєш, що ти казав? Заміжжя або ніщо. Що ж, я вибираю ніщо.
Мати каже старий кардинал помер за кілька годин після того, як я поїхала з Дрогеди. Дивно. Маму його смерть підкосила. Ні. Вона нічого мені не казала, але ж я знаю її. Мене просто вбиває, чому вона, Дейн і ти так любили його. Я не змогла його полюбити, бо він здавався мені таким огидним, що й висловити важко. І цю думку я не збираюся змінювати лише тому, що він помер.
Ось так. Оце і все. Я повністю відповідаю за свої слова, Рейне. Ніщо — ось що я вирішила мати від тебе. Бережи себе».
Вона підписалася як і завжди — великими чорними літерами: Джастина. Лист був написаний новітнім винаходом — фломастером. Вона зраділа цьому подарунку: він писав товстими чорними лініями і дуже їй сподобався.
Він не склав цього листа, щоб покласти його до свого гаманця на пам’ять, не став його палити. Він зробив із ним те, що робив з усією кореспонденцією, яка не потребувала відповіді: засунув, щойно прочитавши, до електричного подрібнювача, прикріпленого до робочого столу. А сам подумав, що смерть Дейна поклала край емоційному пробудженню Джастини, поклала вкрай жорстоко і недоречно. Це було несправедливо. Бо він скільки чекав!
На вік-енд Райнер таки злітав до Лондона, але не для того, щоби з нею побачитися, хоча він її побачив. На сцені, у ролі коханої дружини мавра Дездемони. Грала вона потрясаюче. Він не міг дати Джастині більше, ніж давала їй сцена. Анітрохи. І оце моя розумничка, моя добра дівчинка! Що ж, вихлюпуй свої емоції на сцені.
* * *
Та тільки не могла вона вихлюпувати все на сцені, бо була замолода, щоб грати Гекубу. Сцена була тим єдиним місцем, яке давало їй душевний мир та забуття. Джастина тільки й могла, що сказати собі: час загоює рани, але не вірила цьому. Питала сама себе, чому ж їй і досі так боляче? Коли Дейн був живий, вона і не думала про нього, за винятком тих моментів, коли бачилася з ним, а вже доросла бачилася з ним мало, бо їхні канікули часто припадали на різний час. Але його смерть створила в її житті таке велике провалля, яке, вона з відчаєм відчувала це, їй вже ніколи не вдасться хоч якось заповнити.
Найбільше ж болю завдавала необхідність переривати саму себе посеред спонтанної реакції, наприклад: «Треба не забути розповісти про це Дейну, йому страшенно сподобається!» А необхідність отак смикати себе виникала доволі часто і лише підливала олії у вогонь болю та смутку. Були б обставини його смерті менш жахливими, Джастина оговталася б швидше, але кошмарні події тих днів чітко й виразно закарбувалися в її пам’яті. Вона страшенно сумувала за братом; знову і знову її розум повертався до
