Ті, що співають у терні - Колін Маккалоу
— Ite, Missa est… Requescat in pace…[18]
З каплиці — через галявину, повз евкаліпти-привиди, троянди, перцеві дерева — і до цвинтаря.
«Спочивай, любий Дейне, бо лише добрі помирають рано. Чому ми оплакуємо тебе? Ти щасливець, бо рано уникнув цього важкого виснажливого життя. Мабуть, оце і є пекло — тривалий термін земного ув’язнення. Мабуть, ми страждаємо у пеклі саме під час життя…»
День скінчився, ті, хто приїхали попрощатися з померлим, роз’їхалися по домівках, а дрогедці тинялися по будинку, уникаючи одне одного; кардинал Ральф не наважувався навіть поглянути на Меґі. Джастина поїхала з Джин та Боєм Кінґами. Щоб встигнути на денний літак до Сіднея, а там — на нічний літак до Лондона. Він майже не чув її чарівливого хрипкого голосу, майже не бачив отих дивних блідих очей. Відтоді, як Джастина зустріла його та Меґі в Афінах і до від’їзду з Джин та Боєм Кінґами, ця жінка більше нагадувала примару, яка надійно відгородилася від усіх, оточивши себе щільною захисною оболонкою. Чому ж вона не зателефонувала Райнеру Гартгайму, щоб той її супроводив сюди? Хіба ж вона не знає, як він її кохає, як йому хотілося б бути з нею? Але ця думка жодного разу не залишилася надовго у змореній голові кардинала Ральфа, і тому він Райнеру не зателефонував, хоча раз по раз згадував про це відтоді, як сів у Римі в літак. Дивні вони, ці мешканці Дрогеди. Не люблять горювати у компанії; воліють залишатися на самоті зі своїм болем.
Після вечері, яка так і зосталася неторкнутою, у вітальні лишилися Фіона, Меґі та кардинал Ральф. Усі сиділи мовчки; цокання позолоченого бронзового годинника на мармуровій камінній дошці ударами грому відлунювало по кімнаті, а намальовані очі Мері Карсон із мовчазним викликом витріщалися через кімнату на портрет Фіониної бабусі. Фі та Меґі сиділи разом на кремовій софі, злегка торкаючись плечима; кардинал Ральф не пригадав випадку, щоб вони коли-небудь були так близько одна до одної. Але вони сиділи мовчки і не дивилися — ані одна на одну, ані на нього.
Він спробував збагнути, що ж він зробив не так. Бо біда була в тому, що він надто багато зробив не так. Гординя, амбіційність, дещиця безпринципності. А поміж ними квітнула любов до Меґі. Але йому гак і не довелося пізнати вершину щастя отої любові. А що було, якби він знав, що Дейн — його син? Чи міг би він любити хлопця ще сильніше — якби знав? Чи обрав би він інший шлях, якби дізнався про сина? «Так!» — кричало його серце. «Ні», — глузливо кепкував його розум.
Він із несамовитою жорстокістю накинувся на самого себе. «Дурень! Ти мав би втямити, що Меґі не повернеться до Люка! Мусив відразу ж здогадатися, чиєю дитиною був Дейн! Бо вона ж так пишалася хлопцем! Він був, як вона сказала в Римі, єдиним, що вона змогла у тебе взяти. Що ж, Меґі, ти й справді взяла у мене найкраще. Господи, Ральфе, як же ти не второпав, що він — твій син? Ти принаймні міг здогадатися, коли він, вже дорослий, прибув до тебе, хоча мав здогадатися раніше. Вона чекала, що ти побачиш, до нестями прагнула, щоб ти побачив; якби тобі це вдалося, то вона приповзла б до тебе на колінах. Але ти був незрячий. Ти не хотів бачити. Ральф Рауль, кардинал де Брикасар — он чого ти прагнув, он ким ти хотів стати, ти хотів цього більше, ніж її, більше, ніж свого сина. Більше, ніж свого сина!
Кімната наповнилася короткими скриками, шерхотом, шепотом; годинник цокав в унісон із його серцем. І раптом синхронність порушилася. Серце відстало від ритму годинника. Меґі та Фіона повільно, наче спливаючи у воді, підвелися і рушили до нього; крізь водянистий туман він бачив їхні перелякані обличчя; вони щось казали йому, але він не чув, не розумів.
— А-а-а-а! — скрикнув він, нарешті зрозумівши.
Він ледь усвідомлював біль, зосередився на доторках Меґі, яка обняла його, на тому, як він безсило зронив на неї голову. Але йому вдалося таки повернутися і побачити її очі, зазирнути в них. Він спробував сказати: «Пробач мені», і побачив, що вона давним-давно пробачила йому. Вона знала, що отримала все, що могла, — і найкраще. Потім йому захотілося сказати їй щось настільки бездоганне, щоб вона назавжди втішилася і заспокоїлася, але побачив, що цього теж не треба робити. Хоч як би важко їй не було, вона знесе і перетерпить усе. Усе! Кардинал заплющив очі й востаннє дозволив собі подумки злитися з Меґі й забутися в ній.
ЧАСТИНА СЬОМА
1965–1969, Джастина
19
Сидячи у своєму боннському кабінеті за ранковою чашкою кави, Райнер із газети дізнався про смерть кардинала де Брикасара. Політична буря останніх кількох тижнів нарешті вщухала, тому він вмостився зручніше у кріслі, щоб насолодитися читанням газети і збадьоритися думками про майбутню зустріч із Джастиною, не надто переймаючись її мовчанкою впродовж останніх днів. Це здавалося йому цілком природним: вона неготова усвідомити всю міру відповідальності, яку накладало на неї рішення пов’язати з ним своє життя.
Але новина про смерть кардинала Ральфа прогнала з його голови всі думки про Джастину. За десять хвилин він за кермом свого «Мерседеса-280SL» вже прямував до автобану. Бідолашному старому Вітторіо тепер буде так самотньо, йому було нелегко і в кращі часи. їй-богу, подорожувати автомобілем швидше, бо поки він чекав би на авіарейс, поки добирався б з аеропорту, за цей час можна доїхати до Ватикану власним авто. І в цьому був позитивний момент, бо поїздка на авто — це те, що він міг контролювати сам, ні від кого не залежачи, а для такого чоловіка, як він, це важливо.
Від кардинала Вітторіо Райнер дізнався історію, яка настільки потрясла, що він навіть спершу і не замислився, чому це Джастина не довела його до відома.
— Він зайшов до мене і спитав, чи знав я, що Дейн був його сином, — мовив він лагідним голосом, поки його лагідні руки гладили синьо-сіру спинку Наташі.
— І ви відповіли…
— Я відповів,
