Коли цвітуть каштани - Лана Рум
Вона знала лише те, чого боялася сама. І цей страх поволі виповзав назовні, оволодіваючи нею, сковуючи її волю залізною хваткою. Її мозок почав сприймати тривожні сигнали ще до того, як вони пролунали. Месьє Деверньє відвів погляд, неспокійно завовтузився на місці, обережно вивільнив свої руки, провів ними по своєму гарячому чолу, а потім мляво і безсило опустив їх на сторінки розгорнутого фотоальбому.
– Тато, – несміливо покликала Селена. Ані відповіді, ані будь-якої реакції з його боку. Мовчання, заціпеніння, тиша. – Тато…
Коли ж він знов підвів на неї очі, такі рідні, а заразом і чужі, вона з жахом усвідомила, що мара та тінь нікуди не зникли, а лише на мить поступилися просвітленню. І тепер вони поверталися, можливо, остаточно та незворотньо, можливо, назавжди. Тоді пекучі сльози, подібно до буйної, стрімкої річки, що прориває греблю, знищили Селенину блокаду і двома невичерпними струмками потекли по її блідих, майже безкровних щоках.
