Темна Академія - Марина Сніжна
ГЛАВА 2
Опритомніла я від легкого розгойдування карети, що мчала по дорогах темного світу. Спочатку подумала, що все ще їду у диліжансі, який перевозить тих, хто не має власних транспортних засобів. Ось-ось готова була почути чергове грайливе зауваження візника, який намагався мені сподобатися. А весь цей жах з орками та пустою дорогою – лише поганий сон. Але тільки-но мої повіки затремтіли, готуючись відкрити завісу, що відокремлювала від реальності, до моєї щоки доторкнулися чиїсь теплі пальці.
– Гей, все гаразд! Тобі більше нічого не загрожує. Можеш розплющити очі.
Голос виявився приємним, хоч і трохи різким, але однозначно жіночим. Прийшло усвідомлення, де саме я вже його чула. Зрозуміла, що нічого мені не наснилося. Все було реальним.
Я розплющила очі і втупилася в обличчя своєї рятівниці. Воно виявилося приємним і не позбавленим привабливості. Псували враження надто квадратне підборіддя, що видавало силу характеру, і очі трохи на викаті. Втім, тепло, що вони випромінювали, з надлишком компенсувало недоліки. Незважаючи на суворість і владність, ця дівчина відрізнялася добротою і чуйністю. У цьому я переконалася на власному прикладі. Будь-хто інший, швидше за все, не так би відреагував на крик, лунаючий у ночі. Адже це цілком могло бути пасткою для довірливих мандрівників. І вже точно не став б заперечувати стражам, коли вони наполягали, що там немає нічого, вартого уваги.
– Дякую вам, – щиро сказала я, перехопивши руку, вже відведену від моєї щоки, і стискаючи її. – Якби не ви, страшно уявити, що б зі мною сталося.
Я спробувала підвестися, і дівчина допомогла влаштуватися на сидінні зручніше. Тільки тут я отримала можливість краще оглянути її саму і те, що знаходилося в кареті.
Моя рятівниця виявилася не старшою за мене саму, років вісімнадцять. Зараз, коли риси обличчя пом’якшила привітна посмішка, це виявилося очевидним. Елегантна темно-синя дорожня сукня і такого ж кольору капелюшок видавали те, що я вже й так зрозуміла про її соціальне становище. Дівчина із заможної родини. Гостренькі вушка, що вибивалися з-під завитих темних, з легким фіолетовим відливом, локонів, видавали темно-ельфійське походження. Але навряд чи вона з аристократів. Простіші манери, та й сама карета це видавала.
Як і в багатьох самохідних екіпажах, тут було два довгих сидіння позаду, кожне розраховане на трьох людей, і одне попереду. Ті самі дроу, що прийняли участь у моїй долі (нехай і не з власної волі) влаштувалися навпроти нас. Обидва навряд чи належали до вищих. Дуже молоді, судячи з того, як посилено створюють видимість своєї величі. Начебто вони такі значні особи, і їх мало турбує жалюгідна людська дівчина, яку підібрали на дорозі. І все-таки, нехай навіть на незворушних фізіономіях не вловлювалося найменших проблисків емоцій, іноді я ловила на собі швидкі зацікавлені погляди.
– Мене звуть Шейріс Ольбін, – дівчина знову переключила мою увагу на себе. – А тебе як звуть? – Вона раптом осіклася, потім іншим тоном, більш офіційним і сухим, промовила: – Вибачте, вічно я забуваю про манери. Батько лише кілька років тому найняв для мене гувернантку, щоб навчила всім цим премудростям. Я хотіла сказати, чи можу я дізнатися ваше ім’я?
Я насилу придушила посмішку і швидко відгукнулася:
– Вам не варто турбуватися, пані. Я звичайна дівчина. Етикету не навчена. Можете й далі звертатися до мене на «ти». Мені навіть приємно.
Обманювати рятівницю було трохи соромно. Але я поміркувала, що нічого поганого з того, що приховаю знання гарних манер, точно не станеться. А до дівчини я вже перейнялася такою симпатією, що хотілося зменшити відстань між нами. Вона чимось нагадала мені Парнісу. Може, такою ж жвавістю характеру та швидкою зміною емоцій. Про те, як назватись мені самій, поміркувала ще тоді, коли їхала у диліжансі. Своє ім’я називати сто відсотків не варто – по ньому можуть вирахувати люди зеленоокого. Адалейт Глер’є залишилася у минулому. На її руїнах народилася зовсім інша особистість.
Я вирішила назватися Летті – так хоч зможу використати частину свого справжнього імені. Це здавалося більш природним. І так я швидше звикну, коли мене так називатимуть. До того ж цілком підходяще ім’я для простої служниці. Прізвище я взяла одне з найпоширеніших серед звичайних людей темного світу – Тіррен. Так я і представилася, зі щирою посмішкою дивлячись на нову знайому:
– Мене звуть Летті Тіррен, пані. І я ще раз хочу подякувати вам за допомогу.
– Не варто, – вона з досадою відмахнулася. – Якщо ми, чесні громадяни, не допомагатимемо одне одному в таких ситуаціях, то ті відщепенці зовсім озвіріють. Хто на тебе напав? – Дівчина з легкістю перейняла манеру спілкування, яку я запропонувала.
– Орки, – я скривилася, згадуючи двох здорованів, що гналися за мною.
– Вам пощастило, що пані Ольбін наказала зупинитися, – порушив мовчання один з дроу, все ж таки вирішивши відкрито поглянути на мене.
– Безперечно, – погодилася я. – І вам я також вдячна.
Дроу трохи зневажливо скривився і знизав плечима, даючи зрозуміти, що якби на то була його воля, то заступатися за мене навряд чи став. Нехай навіть це його, як стража, прямий обов’язок. Я підібгала губи, як завжди, відчуваючи обурення від дволичності і зарозумілості дроу. Мені, як звичайній людській дівчині, неодноразово з цим доводилося зіштовхуватися. Стражі стежили за порядком на місцях, але чомусь щоразу виявлялося, що віддають перевагу інтересам своєї раси. А якщо стражів наймали для особистої охорони, вони взагалі вважали, що все інше їх не обходить. Лише безпека клієнта. Напевно, так було і з цими двома, чиїм турботам доручили Шейріс.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно