Блискавична для ельфа - Марита Полл
— Що? - здивувалася дівчина. — Вона намагалася вбити Його Сяйство?
— Не просто намагалася, вона його отруїла. - прошепотіла я у відповідь. — Лише дивом вдалося його врятувати. І наскільки я знаю, Араторн одразу наказав її заарештувати.
— Тоді нічого не розумію. Учора ввечері моя служниця повідомила, що Десна тепер проходитиме відбір окремо від нас. Нібито татко поклопотав за неї. Бо бачите, перебування з не родовитими дівчатами, пригнічуюче діє на тонку натуру його доньки. Король погодився. Може, він не знає, що Десна отруїла його брата?
— Сумніваюся. - втомлено зітхнула я. — Швидше, він щось задумав.
— Коли ви отримаєте те, що лабіринт підготував для вас, він сам допоможе вам знайти вихід. Всім удачі, любі лури! - закінчила пані Раналлі.
І ми по одній почали входити під арку. Найцікавіше, що Ханан, що увійшла в лабіринт переді мною, розчинилася на моїх очах. Ось вона пройшла арку, секунда, і дівчина зникла.
Я трохи потопталася на місці, але потім все ж таки переступила арку.
Різко обернулася, але за мною була стіна живоплоту. Не вірячи провела по ній рукою. Куди поділася арка? Дивно.
Стояти на місці немає сенсу. Якщо вхід зник, то вийти через нього я не зможу. Цікаво, чи далеко пішли решта дівчат, які були переді мною?
— Ханан! - покликала я, але у відповідь пролунала луна, що прокотилася від мого окрику.
Жодних сторонніх звуків, крім мого дихання та обережних кроків. Таке відчуття, що я у лабіринті одна.
Може, так воно і є?! Адже це магічний лабіринт, створений самими богами.
Але що мені робити, куди йти?
Не знаю скільки я блукала між стінами, скільки поворотів пройшла. Тут все було однакове.
Якоїсь миті, я вийшла на перехрестя п'яти розгалужень лабіринту. Посеред невеликого п'ятачка стояв маленький фонтан. Ну хоч попити і вмитися можна, бо якось спекотно тут.
Я зачерпнула долонею холодну воду і жадібно почала пити. Потім ще раз і ще. І раптом у руці щось блиснуло. Якась медалька, чи жетон. Білого кольору з позолоченою руною.
Я пропустила крізь пальці воду та перехопила пальцями медальку. Спробувала зрозуміти, що за руна на ній, як раптом виразно прочитала ім'я короля.
Я похолола від жаху. Але не встигла я збагнути, що це означає, як медалька лопнула і розвалилася на дві частини. І що б це означало?
Я поклала обидві частини медалі на край фонтанчика і потяглася до води, зачерпуючи долонями воду, щоб вмитися.
Коли вода торкнулася моє розпаленого обличчя, щоки торкнулося щось тверде. Ще одна медалька. Чорна зі срібною руною, яка перетворилася на ім'я темного ельфа.
Медалька з ім'ям Араторна не розкололася.
Цікаво. Чи можна вважати цю медальку міткою чи знаком? За словами Раналлі, дівчата, які отримали пропозицію руки і серця, отримають знак. Адже Араторн пропонував мені вийти за нього. Пропонував!
Але король ні. Тоді чому я здобула медальку з його ім'ям? Хоч вона й розкололася на дві частини.
Навколо мене закружляли стіни та проходи лабіринту, та так швидко, що в мене закружляла голова. А коли все зупинилося, то переді мною був лише один прохід.
Я стиснула чорну медальку в кулаку і попрямувала у прохід.
На мій подив, це не був вихід із лабіринту, що означало б проходження випробування. Ні. Я знову брела вперед серед поворотів стін.
Ще через якийсь час, я натрапила на білу лаву.
Ноги на цей момент так гули, що я не втрималася сісти. Відпочину трохи і продовжу шлях по численним поворотам живого лабіринту.
Але не тут було!
Я ніби опинилася в іншому місці. Крізь мене проходили люди та предмети.
Усі метушилися, щось кричали. Я бачила страх і розгубленість на їхніх обличчях. Але всі як один поглядали на верх.
Я підвела очі і вскрикнула.
Переді мною стояла Я! Величезна така Я!
На мені була довга біла сукня із золотою вишивкою, в якій вгадувався грецький малюнок. У руці я тримала блискавку, а погляд був сповнений люті, але при цьому на обличчі читалася розгубленість.
Люди бігали біля моїх ніг. Маленькі, мов мурахи.
Невже я стала Титаном?
Але як? Адже я не хочу цього!
Я опустила погляд. У дивної, великої чаші, стояв король в офіційному парадному одязі. Недалеко від нього, з переляканим обличчям, був чоловік у білому балахоні. Жрець, здогадалася я.
Невже це моє весілля? З Аранелем?
Ні ні! Не може бути!
А де Араторн?
Я обвела величезний зал поглядом і побачила темного. Він стояв біля стіни, неподалік короля. І був дуже серйозним. Немов чекає на щось. Але чого?
Бачення зникло, а переді мною з'явилася арка виходу з лабіринту.
Я не роздумуючи, поспішила залишити це дивне місце.
Мене не залишали думки про те, що я щойно побачила. Раналлі сказала, що ми зможемо дізнатися, чи гідні стати королевою.
У моєму видінні був жрець, незрозуміла чаша, і Аранель при повному параді, дивлячись на мене з підступною посмішкою. Та й решта присутніх у тому залі, теж були розряджені як на святі. Навіть Араторн. Що це, як не весілля?
— Лура Татія! Ну нарешті! - почула я поруч голос Раналлі. — Ми чекаємо тільки на вас!
Я подивилася на всі боки, і зрозуміла, що всі інші дівчата вже повернулися з лабіринту.
— Ви отримали мітку? - запитала розпорядниця.
Я розтиснула кулак і показала їй медальку.
— Дивно, це не мітка. Розберемося пізніше, що це означає.
Я перевела погляд на дівчат і побачила у багатьох у руках стрічки із зображенням гербів. Хм… Тоді що означають мої медальки? Хоч я й взяла лише одну, але все одно цікаво.
— Ну, як пройшло випробування? - накинулися на мене з питаннями Лейра і Лейла, варто мені було переступити поріг моїх покоїв.
— Та, якось так! – відсторонено відповіла їм.
— Що означає якось так? – сплеснула руками Лейла. — Ми чекаємо на подробиці.
Ну, я й розповіла.
— Я до бібліотеки! - підскочила Лейра. — Має бути хоч якась згадка про ці знаки з рунами, що перетворюються на імена? Хоч щось!
