Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар
Мить – на порозі змалювалися широкі плечі, вузькі стегна, синє волосся. Намісник, одягнений у синій балахон із капюшоном, як у всіх драххів під час церемоній у їхніх Вежах.
Зупинився, наче побачив примару.
– Іві? – пробурмотів, не вірячи собі.
Я відчула, як на губи лягає посмішка.
Крок. Другий.
Швидше...
І ось я вже потопала в коханих обіймах, відчувала, як Еллінге покриває гарячими, жадібними поцілунками обличчя, наближається до губ...
– Ти прийшла, – пробурмотів.
Не в змозі впоратися із застиглою у горлі грудкою, я лише кивнула.
– Щось трапилося? – він глянув у мої очі.
Качнувши головою, я прошепотіла:
– Я повернулася.
Він пропустив між пальців пасмо мого волосся, вдивляючись у вічі, окидаючи поглядом обличчя, наче сотню років не бачив.
– Вдруге я не зможу тебе відпустити.
– Не відпускай...
Скинувши балахон, Еллінге підхопив мене на руки і поніс до кімнати.
Чомусь згадалося, як я вперше лежала на цьому величезному ліжку, боячись, ненавидячи. А зараз лише допомагала чоловікові зривати одяг, у нетерплячому бажанні дістатись оголеного тіла, твердих м'язів, відчути на собі гарячі дотики.
Сольгард вдихав мій запах і не міг надихатися. Несамовито, нетерпляче розсунув ноги, і я подалася назустріч, приймаючи в себе бажаного чоловіка. Потім якимсь чином опинилася зверху на ньому. Все поринуло в туман, і лише наше дихання здавалося єдиним справжнім, що існує на цьому світі.
– Давай, – шепнув він, заохочуючи.
І я віддалася пориву, пристрасті, бажанню, яке давно визрівало всередині.
– Іві, – тихо шепотів Еллінге, спрямовуючи руками мої стегна. – Моя ніатарі...
Потім, не перестаючи пестити, знову опинився наді мною, і я вперше оцінила розмір ліжка. Тепер ясно, навіщо воно таке величезне!
Гаряче, самозабутньо Сольгард доводив мене до найвищої точки насолоди, і, здається, я починала розуміти тих, хто готовий померти щасливими в обіймах драххів.
Кричала, встромляючи нігті в його спину, втискаючи його в себе, бажаючи ще й ще.
За вікнами опустилася ніч, коли втомлені й знесилені ми лежали поруч. Оперши голову на руку, він розглядав мене, обережно погладжуючи пальцями шкіру – шию, груди, живіт.
Я мовчала, потопаючи в синіх очах. Хотіла сказати, щоби не йшов. Не ходив сьогодні до Розлому, залишив цю ніч нам. До чого ж мріяла прокинутися в коханих обіймах!
Але натомість згадала зовсім інше:
– Там, біля дерева... кінь. Його треба... повернути до стайні.
– Розпоряджуся, – кивнув Сольгард.
Раптом узяв мою руку, придивився до татуювання:
– Іві, давно це?
– Що? – злякалася я. – Я думала... вона так сяє через те, що ти біля Розлому.
– Я про колір.
– Ну... вже кілька днів... а що? Щось серйозне?
– Не знаю, – погляд Еллінге розфокусувався. Пару миттєй чоловік мовчав, схоже, обмірковуючи. Аж раптом видав: – Запрошу... завтра подивимося.
– Кого?
Він притягнув мене до себе, не відповівши.
Напевно, я мала б злякатися, стривожитися, але руки коханого чоловіка укутали, заспокоїли, майже заколисали. І я сама не помітила, як заснула, притискаючись спиною до його грудей, живота.
Вранці схопилася від якогось шереху.
Еллінге збирався – тихо, та все ж...
– Розбудив? Вибач, – промовив, поправляючи балахон.
– Ти до Розлому? Так? – я підхопилася з ліжка, кутаючись у покривало.
– Я й так надовго залишив його. Діра все ширша.
– Ти ж... повернешся?
– Ну звичайно, повернуся.
– Я знаю... Картер розповів мені, що відбувається, коли Намісник більше не може стримувати Розлом.
– Картер, значить, – задумливо промовив Еллінге. Раптом посміхнувся одними куточками губ: – З нього вийде непоганий лорд.
– Ти ж попередиш мене, якщо вирішиш піти... назовсім? – мені не подобалося, що він уникає відповіді. Еллінге завжди говорив прямо!
– Звичайно, моя ніатарі, – він обійняв мене, торкнувся губами щоки. – Чекай на мене, надвечір буду. До речі, коня повернув, – прозвітував.
Ох. Потрібно буде передати матінці записку...
Розвернувшись, Сольгард рушив до дверей. Я сіпнулася була за ним, але мало не спіткнулася об складки покривала. Привита з дитинства звичка спочатку привести себе до ладу, а потім виходити, зупинила.
Я повернулася до шафи і завмерла. Та в Еллінге тут залишилися всі мої вбрання! Все, що я привезла із собою! Невже знав, що повернуся? Чи просто... сподівався?
На душі стало так тепло, в очах щипали сльози.
Перебираючи сукні, я обрала одну з тих, що він мені подарував. Темно-зелену, тонку, не пишну та коротку. Декілька миттєвостей розглядала свої ніжки, відкриті коліна. Якщо йому так подобається, чому ні?
З цими думками вийшла зі спальні. Сонце сходило, проникаючи променями крізь одну зі стін.
Дивно, але тепер не тягло ані на дах, ані вниз. Хоча, прогулятися я не відмовилася б. Може вже можна? Ну, хоч би з чоловіком.
Спустилася до їдальні.
– Ілес! – зраділа Ленсі. – Я вже злякалася, що ти нас назовсім покинула. Дх'ер такий похмурий ходив, і не казав нічого!
– Більше не покину, – усміхнулася я, пристроюючись за стіл. Їсти хотілося майже нестерпно.
– Зараз, я тут рибки напекла, і ще оладки з вишнями, вершкове суфле...
Примовляючи, вона почала розставляти тарілки:
– Пан-но поїв, коли ще й не зорілося, я вже застати встигла, як з-за столу вставав. Нагодуй, каже, мою ніатарі краще, а я й рада старатися!
Я посміхалася, слухаючи балаканину доброї жінки, і вдихала аромати їжі. Рибу проковтнула із задоволенням, навіть добавки насипала. А ось своє улюблене вишневе суфле навіть у рота взяти не змогла.
Щоб не ображати стареньку, відклала непомітно. Але ніщо не сховалося від пильного ока Ленсі. Вона одразу насторожилася:
– Що таке, дитинко?
– Так... якось не хочеться солодкого.