Блискавична для ельфа - Марита Полл

— Стежте за язиком, луро Десна. Я вже казав вам, що мене не цікавлять меркантильні та гордовиті особи. Ви лурі Татії і в підмітки не годитеся. Будьте такі люб'язні, покиньте мій кабінет.

— Ви ж знаєте, що я вас люблю, ваше Сяйство. - вже біля дверей обернулася дівчина. — Якось ви пошкодуєте, що відштовхнули мене та мої почуття. Ви і ваша дівка заплатите за це перед богами.

— Ви погрожуєте мені, луро Десна?

— Ні, ваше Сяйство. Хіба я можу собі таке дозволити? Просто одного разу, розбите вами серце відродиться, а до вас повернеться мій біль. Це є закон природи. Рано чи пізно ми всі отримуємо по заслугах.

Дівчина покинула кабінет, а Араторна ще довго каламутило від запаху її парфумів, що ще витав у повітрі.

Не витримавши, темний налив собі випити і залпом висушив склянку.

Дивно, що Десна взагалі потрапила до його кабінету та його охоронні заклинання не спрацювали.

Те, що дівчина прийшла поговорити про шлюбну угоду, яку ще два місяці тому було відкинуто, Араторна не переконало. Вона явно щось задумала чи щось шукала. Але що?

Араторн вирішив подумати про це пізніше, а зараз він подався до Татії. Зачекає, поки вона повернеться, в її кімнаті.

— Як все пройшло? - запитав він, коли дівчина повернулася.

— Не дуже. Я зла на короля, а ще дуже голодна! – відповіла дівчина.

— Тоді зараз тебе годуватимемо.

Він розпорядився про вечерю. А коли вони взялися до їжі, то обговорювали подальші випробування відбору. Але потім Араторна кинуло у жар і він почав задихатися.

Потягнувши комір сорочки, він звалився на підлогу, разом із стільцем.

— Араторн? - почув він зляканий голос дівчини, перш ніж провалитися в порожнечу.

Він не знав скільки часу минуло і, чи він живий ще. Але коли побачив перед собою у темряві чоловіка, голос його впізнав одразу.

— Целус? Я що помер?

— Ні, Араторне, не помер! Але близький до цього. Тебе отруїли. Здогадуєшся хто?

— Є підозри.

— От і перевіриш їх, коли повернешся.

— І коли я повернуся? - вигнув брову Араторн.

— А це залежить від моєї онучки. Якщо її почуття до тебе дійсно сильні, вона спробує тебе врятувати, а для цього потрібно пропустити через себе потужний потік моєї сили. Це не повне ухвалення божественної сили, але це великий крок. Коли настане час, сила сама підштовхне Тетяну. Так треба, і так має бути. А щоб вона прийняла свою долю, ти маєш зробити те, про що я вже тобі говорив. Не забув?

— Я все пам'ятаю. І зроблю. Як би важко мені не було.

— У тебе лишилося не так багато часу. Фінал уже незабаром. Насолоджуйся цими днями і зроби її хоч на час щасливою. Невідомо коли вона нам простить після всього, але в нас немає вибору.

Араторна почало трясти і вигинати, наче через нього пропускали розряд блискавок.

— Моя дівчинка! Я не помилився у її почуттях! – усміхнувся гордо Целус.

— Що відбувається? – хапаючись за серце, запитав Араторн.

— Танечка повертає тебе до життя. Цінуй її жертву. – уже звідкись з далеку, пролунав голос бога.

А наступної миті він почув її голос, такий рідний і засмучений.

— Араторне, будь ласка! Тільки живи! Я ж люблю тебе! – схлипувала дівчина.

— Татіє, перестань! Ми вже нічого не зможемо вдіяти! – почувся тихий голос Гварета.

— Здається, хтось освідчувався мені в коханні! Чи почулося мені? - хрипким голосом обізвався Араторн, розплющуючи очі.

Тієї ж миті його обійняли ніжні руки, а до губ припали солодкі як мед вуста коханої.

— Гварете, затримай луру Десну і допитай її. У моєму кабінеті пахло її духами, від яких мене каламутило, у них могли бути отруйні пари. І перевір алкоголь. - Араторн не став говорити при Татії, що він розмовляв тоді з Десною. Не варто хвилювати кохану.

Коли Татія піднялася з ліжка, щоб повернутися до камери, куди її замкнули за підозрою у його отруєнні, він неохоче відпустив її руку.

— Тебе скоро відпустять. Обіцяю! - сказав він і дівчина несміливо усміхнулася. А коли вона пішла разом з Ульвеном, він звернувся до Гварета: — Поклич Аранеля.

— Тобі поки що краще не бачитися з ним. Хоча б пару годин, поки не піднімешся на ноги. Ти ще слабкий, і це може зіграти не на твою користь. Сам розумієш. – спокійно наполіг друг.

— Розумію. Добре, побуду хворим ще кілька годин.