Коли цвітуть каштани - Лана Рум

Урешті-решт вона припинила схлипувати, підвелася, промила заплакані очі прохолодною водою, потім сіла на невеликий земляний горбочок, рясно вкритий травою, охопила коліна руками і втупилась поглядом у протилежний берег Сени, над яким нависало велике розпечене коло. Спочатку сонце сідало повільно, але чим нижче воно спускалося, тим швидше рухалося і, здавалося, що і час летить скоріше. А може, навпаки, довше?

Вона не знала, скільки просиділа отак нерухомо, можливо, годину, а то й більше. Усе було як у тумані. Додому йти не хотілося. Почало сутеніти, ставало прохолодніше. Земля, на якій вона вмостилася, і яка спочатку віддавала їй тепло, наразі почала його забирати. Зібравши останні сили, Селена встала і з важкими думами у голові, що розколювалася від болю, подалася назад.

Батька вона застала на тому самому місці. Він сидів у кріслі, тримаючи на колінах масивний фотоальбом, відкритий посередині. Вона вмостилася поруч, на трохи потертому бильці. Він радісно подивився на неї, присунувся ближче, перегорнув сторінку і, ніжно провівши рукою по світлині, почав говорити так невимушено, наче їхня розмова не переривалася. Селена підозрювала, що для нього так воно і було і що він не помітив її відсутності.