Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Богдан

Не впізнати її неможливо. Та ж копиця темних кучерів, бездоганна укладка, яскравий макіяж і пухкі, обведені помадою губи. Я опускаю погляд нижче й натикаюся на високу міцну трійку, тонку талію й округлі стегна, а ще ноги… страшенно довгі й прямі. Мій фетиш ще зі студентських років.

Я чекав замість неї одну з дівчат клубу, але прийшла вона. Помилково, звичайно, тому що Лєра явно здивована моїм натиском. І, звісно, вона мене не впізнає. Ніхто тепер не впізнає. З худорлявого дрища за два роки я перетворився в гору м’язів, змінив зачіску, набив на руках татуювання. Відгодувався й розкачався.

— Вибачте, я… випадково, напевно, зайшла не в ту кімнату.

Й опускає погляд у підлогу.

Я хочу цілувати її знову. Торкатися піддатливих вологих губ, вдихати її охрініти який смачний запах й торкатися тіла. Що вона робить у ВІП і де її папік, за якого вона вийшла заміж? Невже вирішив згадати молодість і попустувати в клубі?

— Дуже вдало зайшла.

Вона зніяковіло знизує плечима і знову буркоче слова вибачення, а потім намагається піти.

— Можемо поспілкуватися.

— Ні, на мене дівчата чекають.

Вона йде. Розвертається і, виляючи стегнами, залишає мій ВІП. Слідом приходить дівчина, але щось якось уже не хочеться. Я відправляю її назад і під здивований погляд розплачуюсь за виклик. Лєра все бажання перебила самою своєю присутністю. Тільки тим, що прийшла і… знову душу навиворіт вивернула. Ні тоді, коли я був задротом, ні зараз, коли я дорослий впевнений у собі мужик на мене не дивиться.

За кілька хвилин у двері скребуть, тихо так стукають, що я спочатку думаю, що здалося. Коли стукіт повторюється, йду відчиняти й натикаюся на Лєру. Вона мнеться з ноги на ногу й закушує губу. Дивиться винувато й розгублено вимовляє:

— Пропозиція поспілкуватися ще в силі?

Я пропускаю її всередину і викликаю офіціанта, пропоную щось замовити, але вона відмовляється.

— Я не голодна.

— Вино? Коктейль?

— Можна горілки, — вона видає нервовий смішок. — Вино сьогодні не допомагає.

Я замовляю найвідоміший коктейль і трохи закуски, собі алкоголь міцніше, хоча впевнений, що нічого з принесеного пити не буду. Настрою немає і є вона. Тут, у знятому мною ВІП, зі мною поруч. Трохи збентежена, але неймовірно вродлива. Дивиться на мене відверто, пропалює бурштиновим поглядом, оцінює й не впізнає. Можливо, схожість і є, але вона її не бачить.

— Вирішив, що горілка занадто, — усміхаюся, щоб зняти напругу. — У моїх планах немає бажання тебе напоїти.

— А що є?

Про те, що там дійсно є, в її присутності я, звісно, мовчу, інакше вона вирішить, що я збоченець, і залишить ВІП із криком «Рятуйте».

— Можемо просто поспілкуватися, — пропоную, стенувши плечима. — Розповіси, чому пішла й повернулася?

— З подругами не склалося. Я думала вони щиро раді мене бачити, а виявилося, що варто мені було вийти, як почалися пересуди.

— Погані подруги, — зазначаю, згадуючи, з ким вона спілкувалася.

Якщо зустрілася і справді з ними, то й не дивно.

— Можливо, — вона знизує плечима і все ж тягнеться до келиха, відпиває через трубочку. — Сьогодні мені потрібна була компанія, а крім них піти до клубу було ні з ким.

— Може, це й добре. Так ми б не зустрілися.

Я згадую, скільки разів кликав її на побачення й завжди натикався на холодність. Я не подобався їй в інституті, але вона спілкувалася зі мною, тому що хотіла отримувати автомати й реферати просто так. І мені було навіть у кайф. Ті жалюгідні кілька хвилин разом здавалися мені найважливішими в житті. Минув час, я подорослішав, більше не божеволів через дурну дитячу закоханість. Думав, точніше, тому що нікуди вона не зникла, просто затерлася, притупилася.

— А ви на когось чекали?

— Можна на ти. Чекав на дівчину, але вона не змогла прийти, — тисну плечима. — Не склалося.

— Нас кинули.

— Так що сталося?

— Нормально все, — вона намагається відмахнутися.

— Горілки від хорошого життя не просять.

Вона киває й видає те, чого я ніяк не очікую почути:

— Святкую розлучення з чоловіком. Хотілося, щоб було весело.

— Ви розлучилися?

— В процесі, — вона усміхається. — Він тільки вчора дізнався, що між нами все скінчено.

Лєра осушує келих до дна, витирає рот тильною стороною долоні, явно не піклуючись про те, як це виглядає з боку. Вона шикарна. Й ось така збентежена й розбита, і навіть у сльозах, я впевнений, вона буде виглядати не гірше.

— А ти що? — запитую в неї.

— А я довідалася, що він мені зраджує, — вона кидає погляд на келих, але лише гірко усміхається. — Вона йому, бачте, сина носить!

— Співчуваю.

Насправді сказати хочеться багато. І про те, який він мудак, і про те, що просрав таку жінку. Я чомусь впевнений, що річ не в ній, просто в мужика дійсно сутужно з головою.