Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

– Дайте нам кілька хвилин... і кімнату, де ми можемо поговорити, – промовив фіолетовий.

– Поговорити? – перепитав батько, піднявши брову.

– Вірно, – усміхнувся Сгер трохи лякаюче.

Я вже майже не сумнівалася, що він виявиться найсильнішим із них. Придивлялася, намагаючись розгледіти за правильними, гарними рисами його душу. Він мені подобався, з ним приємно було танцювати, але це зовсім не те, що жити.

Крафф наблизився, не дуже задоволений прудкістю конкурента. Зовні він мені подобався менше, а його інтерес до мого життя не тільки лестив, але й лякав.

Навіщо слідкувати за дівчиною здалеку, не знаючи, чи підійде вона тобі?

Втім, аби не вчорашній синявий. Аби все вирішилося зараз. Після того, як один з них оголосить мене нареченою, ніхто вже не зможе цього оскаржити.

І, мабуть, я цього чекала.

Фіолетовий, синій і ще третій, майже чорний на ім'я Онагер, услід за батьком попрямували до однієї з сусідніх кімнат – чи, може, до кабінету.

Танці продовжилися, але я вийшла у двір, сіла на спеціально винесений сюди диван, напружено чекаючи, чим все скінчиться.

Легкі кроки, які я впізнала навіть не дивлячись. Поруч опустився Картер, взяв мою руку. Подивився на знову потемніле татуювання, торкнувся пальцями почервонілої шкіри.

– Ти як, Іві? – спитав тихо.

Я знизала плечима. Підняла на нього очі:

– Це вже все? Так?

– Все буде добре. Я чув, як батько казав... що проситиме Намісника Сольгарда про можливість побачитися з тобою.

– Нікому ж не дозволяють.

– Наш батько – лорд парламенту!

Братець посміхнувся, мимоволі заряджаючи надією і мене. Може, дійсно? Становище батька дозволить нам бачитися? Він не бідний та впливовий, та...

– Я щось вигадаю, – шепнув Картер, обнявши мене на мить.

Що він може вигадати? Я розуміла: це лише спроби підбадьорити, але посміхнулася з подякою.

На подвір'я потяглися й інші. Хтось вдавав, що зголоднів, а хтось відверто не бажав випускати наречену з поля зору. Усім цікаво було, чим скінчиться сьогоднішній бал.

Час йшов, батькова закуска була дуже доречною.

Коли, нарешті, у дверях з'явилися три широкоплечі постаті, розмови разом стихли.

– Розклад такий, – промовив Сгер. – Онагер люб'язно погодився відступитися, – він кивнув у бік темного. – А ось Ісурд наполягає на вирішенні суперечки Судом Прада.

Я окинула поглядом обох по черзі. Сгер напевно займає вищу позицію, і, можливо, сильніший. Натомість Крафф так на мене дивився...

Хлопці ніколи не дивилися на мене так. Не повинні були. Мій візерунок ніатарі служив своєрідним бар'єром, і я могла тільки обговорювати з Айрін її захоплення та кавалерів, серед яких, втім, першим все одно залишався Картер. Але не мала права захоплюватися ніким із людських чоловіків. І їм теж не можна було надавати мені знаки уваги, здатні спровокувати інтерес.

Хоча одного разу не дні народження Айрін... Але ні. Заборона була занадто сильна, щоб піддатися спокусі. І зараз мало не вперше я відчула, що подобаюсь. Розгубилася, не знаючи, за кого вболівати. Та й не зовсім розуміючи, чого чекати.

– З поваги до хазяїна дому та чарівної Іві, – здавалося, фіолетовий вже повністю мене якщо не привласнив, то вважав за свою ніатарі. Синій скривився, промовчавши, – ми боротимемося без зброї. І в цьому вигляді, – незрозуміло додав Сгер. – Поки один не впаде до ніг іншого.

В цьому? А є інший?

Я знову відчула напад страху. Налинуло усвідомлення, що відстрочки не буде. Хто б не переміг, сьогодні я стану нареченою. І вже незабаром поїду на інший берег Мельди, на острів Драххан. Так близько і так далеко. Звідки не повертаються.

Драххи озирнулися. Відійшли подалі від частування. Спритні слуги скоріше відсунули крайні столи, даючи більше простору.

Навкруги одразу ж утворилося коло, я теж піднялася з дивана, щоб краще бачити.

– Ох, Іві, що буде, – прошепотіло поруч голосом Айрін. Я злякано озирнулась.

Подруга натягла сукню служниці – не витримала.

Усміхнувшись, я стиснула її руку.

– Ти за кого, Іві?

– Ох, гадки не маю... а ти?

– За синього, звичайно!

– Тільки не за синього, – пробурмотіла я.

– Ось і визначилася, – посміхнулася Айрін.

Сгер та Крафф стояли один навпроти одного. Дочекалися, коли ми з батьком та матінкою займемо почесне місце.

На мить застигли очі в очі.

І раптом кинулися назустріч один одному з неймовірною, нелюдською швидкістю!

Різкі, чіткі, змазані з-за швидкості рухи – я майже не бачила їх, очі тільки й встигали вихопити яскраві спалахи шевелюр, а вуха – дивне шипіння з відгомонами ледь вловимого гарчання.

Вони були сильні, чоловіки, що боролися за мене. У рідкісні моменти уповільнень я бачила м'язи, які бугрилися під тканиною, напружені обличчя. Вродливі, звірячі рухи.

Вони кружляли майже на місці. З-під ніг летіли шматки трави, груди землі, видаючи силу, з якою зчепилися ці двоє.

А потім...

Удар, випад – на мить здалося, ніби в руці Сгера щось блиснуло.

Але ж він казав, без зброї?

Я кинула погляд на батька, проте той ніби й не помітив нічого.

Крафф упав.

Один з драххів смикнувся, ніби пориваючись щось сказати, але Сгер зупинив його повеліваючим поглядом.

Синій повільно, тримаючись за живіт, піднявся. Глянув на фіолетового з люттю.

Мені стало навіть якось ніяково. Сильний, дужий противник, з яким не впорався б ніхто з людей, упав до ніг свого ж одноплемінника. Дивно упав, здавалося, бій буде нескінченним – без зброї сили залишалися майже рівними.

З переможною усмішкою Клашасс рушив до мене. Я чекала, що Крафф спробує протестувати, вимагатиме реваншу... Але він чомусь мовчав.

Отже, все чесно? Серце затремтіло. Зараз Сґер запитає мене...

На жаль. Не мене. Немов зі мною питання було вже давно вирішене, він узяв мою руку – татуювання знову спалахнуло, линучи у фіолетовий, – і повернувся до батька.