Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь

-Я зовсім не тобі подобаюсь? - запитав зі змученою посмішкою, - Нав'язаний наречений, гірше татарина? – перефразував відому приказку.

-Та ні, ти ж знаєш, що ні… - пролепетала вона, - мене до всіх вас тягне однаково.

-Не однаково, Стьопушко, на жаль, не однаково… - Петро заплющив очі, а коли відкрив їх, у них уже нічого не можна було прочитати, - ти мені каву обіцяла, - і, навіть, посміхнувся, намагаючись змінити тему.

«О Боже, він знає… Знає, що у мене було з іншими… Ось я ідіотка, скільки разів мені казали, що не можна комусь із наречених приділяти більше уваги, інакше інші можуть розсердитися… А я то з Мітьою під деревом… то з Гором, то зі Славиком у стогу… Навіть з Антоном цілувалася, блін… А у Петра руку забрала… І поясни тепер, що не від того, що неприємний…»

-Стьопушко, - увірвався в її самобичування його голос, - ти просто знай, я тебе ні до чого примушувати не буду! Ніколи! І квапити не стану, - сказав, наче думки прочитав, - за волосся і в печеру - не мій метод...

-Дякую! – щиро відповіла Свирянка, відчувши теплий поштовх у серці. А це приємно, бути зрозумілою. Імпульсивно підвелася, потяглася через стіл, обхопила сусіда за обличчя і притулилася до твердих, наче виліплених у гіпсі, вуст. Петро був не готовий і тому забарився на секунду. Рвано видихнув у її рот, підвівся, однією рукою обіймаючи за шию, а другу заплутавши в кучерях.

Поцілунок військового був несміливим лише десяту частку миті. Або він просто не поспішав, завмерши біля куточка рожевих пухких губок, насолоджуючись, і до кінця не вірячи? Стьопка посміхнулась і сама розплющила губи, потерлася об мужній рот, пірнувши в поцілунок, як у вир.

Наречений цілуватися вмів! Ця думка жінку здивувала. Аякже, вона його Дон Жуаном не уявляла, з чогось вирішивши, що у його минулому була лише армія.

Як би там не було насправді, цілував він її майстерно…       

Гладив шию під розпущеним волоссям, зариваючись все глибше пальцями, одночасно скорочуючи відстань між ними. Пестив губами неквапливо, віддаючись цілком, наче хотів запам'ятати кожну секунду. Від цих повільних рухів твердого, але чуттєвого рота, жіноче серце билося в завзятому темпі, кров кинулася нижче талії, а в грудях народжувалися і гасли стогони, тоді як інстинкт розмноження, захлинаючись захопленням, вимагав не перериватися!

Не тямлячи себе, Стьопка опинилася в обіймах сусіда, притиснута до його твердих грудей, сідницями впираючись у стіл. Петро відпустив її губи, плавно змістивши їх на шию, і їй довелося відкинути голову назад, жадібно хапаючи повітря, не в силах більше утримувати стогін.

Він відвів у бік воріт джинсової сорочки і палко притиснувся губами до ключиці. Свирянка вчепилася у його волосся, видавши тим самим, яка чутлива навіть до простих пестощів.

-Так солодко пахнеш… - прошепотів у улоговину між грудьми, зарившись носом і завмираючи. Долонями міцно стиснув талію і, зі сміхом у голосі, додав, -  і, здається, твій кіт зжер мою ногу.

-Що? - запитала відчужено, не розуміючи не єдиного слова.

-Ось паскудник! - пролунав голос Лукерії, - Не дав поніжитись господині! Пусти нареченого, тварюко!

-Ой! - отямилася Степанія, сіпнулася, подивилася на всі боки. «Між нами стіл був! Коли я тільки встигла?» Зустрілася очима з Петром, тільки зараз помітивши, що вони у нього сірого, практично сталевого відтінку. Вони, ці очі, дивилися з безмежною ніжністю, на самому дні палаючи стримуваною пристрастю. Стьопка ковтнула, заплющила очі, засоромившись і прошепотіла, - Фіч, фу, відкат! -від хвилювання перейшовши на сленг програмістів.

-Фіч? - перепитав військовий, не розтискаючи обіймів - Це його прізвисько?

-Так! — Стьопка не виривалася, в його руках було тепло, надійно і зовсім не страшно, що він спробує піти далі, начхавши на заборони, — Щойно придумала, — намагаючись привести подих у норму, вона поклала голову йому на плече, обняла за талію. Петро пах вогнищем і паленою каніфоллю і цей запах асоціювався з чимось добрим.

-Чому Фіч? – спокійно, наче на його нозі не висів, вчепившись зубами у литку зубастий котяра, поцікавився сусід.

-Від терміну «фіча», який дуже люблять айтішники, – відповіла вона, – означає певну унікальність, особливість. Іноді ми так, навіть, баги називаємо, – посміхнулася у сірий светр.

-Зрозуміло, - протягнув Петро, - йому підходить, унікальність не заперечуєш...

-Дуже болить? - дихання прийшло у норму, але залишати обійми не хотілося.

-Ні, не дуже. Коли ти так притискаєшся, я взагалі про нього забуваю.

-Блін, - вже засміялася вона, - пробач, просто я веліла йому не дати мені… ну… ти розумієш…

-Дякую, мила, - перебив він, раптом, її.

-М-м-м, за що? - поцікавилася Свирянка, мимоволі провівши долонею по його спині, відзначаючи про себе сталеві м'язи. «Не виставляє на показ таку красу, широкого светра вдягнув… Скромний, чи що?»

-За поцілунок, - він повернув її голову до свого обличчя, - за ніжність.