Темна Академія - Марина Сніжна

Поклавши гілки неподалік одного з майбутніх вогнищ, я завагалася, не бажаючи знову приєднуватися до інших. Але побачивши, як до мене прямує Чарунчик, залишивши гурток викладачів, пошкодувала про свої вагання. Інтуїція підказувала, що зараз розпочнуться підкочування. Хоча, може, я помиляюся?

– Втомилася? – обдарував білозубою посмішкою лорд Фармін. – Ти така тендітна. Напевно, незвична до важкої роботи. – Він ніби ненароком провів рукою по моєму плечу і злегка стиснув. – Можеш посидіти та відпочити. Я дозволяю.

Не знаючи, куди дівати очі від збентеження, я обережно звільнилася з-під його долоні. Але не бажаючи втрачати добрих відносин із ним, заговорила:

– Лорде Фармін, скажіть, а в Арклані можна знайти іншу роботу, крім охорони прикордонного лісу?

– Поки ніхто не бачить, можеш називати мене Мейдлін, – він підморгнув мені, і його обличчя здалося ще чарівнішим. – А щодо твого запитання, то якщо хочеш, можу дізнатися.

– Правда?! – пожвавішала я, з вдячністю заглядаючи йому в очі. – Я була б вам дуже вдячна!

– Тоді домовилися, – він по-господарськи притягнув мене до себе за талію і прошепотів на вухо. – Пізніше розрахуємось…

Розрахуємось?! Зрозумівши, на що він натякає, я обурено видихнула.

– Знаєте, лорде Фармін, – навмисно підкресливши офіційність звернення, сказала я, – не потрібно мені вашої допомоги. Сама впораюсь!

Уперши руки в його груди, спробувала звільнитися. Чарунчик трохи глузливо дивився на мене, схиливши голову набік, і не думав відпускати. – Ти занадто гарненька, щоб бути такою недоторкою… – грайливо промовив він, а потім сказав уже жорсткішим тоном: – Гадаю, ти розумієш, що твій єдиний шанс не вилетіти з Академії – опинитися під чиїмось заступництвом. Раджу добре про це поміркувати.

Виявляється, якою ж оманливою буває зовнішність та гарні манери! І начебто вже обпалювалася на цьому, і все одно так хотілося вірити у благородство оточуючих. Відчуваючи, як на очі наповзають сльози, знову люто сіпнулася, прагнучи звільнитися з ненависних обіймів.

– Мейдліне, друзяко, невже тобі мало місцевих красунь чи адепток з інших факультетів? На що тобі ця руда неміч? – почувся недбалий голос декана.

Зараз я так зраділа його втручанню, що навіть не образилася на сенс слів. Лорд Фармін відпустив мене і неквапливо рушив до начальства.

– Ти не правий, Таріне, дівчинка досить апетитна, – заявив він, сідаючи на траву, і знову підморгнув мені.

Я насупилась і поспішила назад до лісу. Тепер компанія викладачів лякала навіть більше, ніж вороже настроєні адепти. Схоже, тут усі не проти завести роман зі студентками. Але якщо гадають, що я дозволю таке стосовно себе, глибоко помиляються! Я мчала серед дерев і люто змахувала сльози, коли мене перехопила Шейріс:

– Гей, ти чого? Не зважай на Лорана! Він повний йолоп.

– Вони всі йолопи! – визвірилася я і вткнулася мокрим обличчям в її плече.

Нарешті, дозволила собі розревітися по-справжньому. Подруга лагідно гладила по волоссю та спині і шепотіла:

– Просто стався до цього простіше. Не думаю, що хтось із них діятиме силою. Тут за таке по голівці не погладять. В крайньому випадку, тебе полапають і все.

– І все? – скрикнула я, підводячи голову і люто дивлячись на неї. – По-твоєму, це нормально?!

– Слухай, таке відчуття, що ти у тепличних умовах виросла! – не витримала Шейріс і відразу закусила губу. – Пробач, зовсім забула, що так і є. Шляхетних ельфійок, напевно, так і виховують. Але у звичайному житті все не так. Вони тільки сміятимуться, якщо станеш шарахатися від кожного прояву уваги. Просто роби вигляд, що це тебе анітрохи не зачіпає. Гадаю, згодом самі втратять інтерес.

– Шейріс, та мені тут відкритим текстом покровительство пропонували! – перервала її я. – Мовляв, якщо хочу тут залишитися, маю про це подумати!

– Справді? – зацікавилася подруга. – І хто пропонував?

– Лорд Фармін!

– Взагалі він красунчик. І начебто добріший, ніж решта, – задумливо сказала вона. – А він тобі зовсім не подобається?

– Шейріс! – обурилася я. – До чого тут це?! Ти вважаєш це нормальним?

– Ні, ну, якби мені сподобався хтось із викладачів, я навіть рада була б…

– Все, з мене досить! Навіть слухати не хочу!

Я відсахнулася від неї і помчала геть. Слідом долинув стурбований голос:

– Тільки далеко не забігай! Вже вечоріє!

Проігнорувавши її зауваження, я побігла далі і зупинилася лише тоді, коли найменший звук присутності інших студентів перестав долинати. Сіла на груду опалого листя біля дерева і притулилася спиною до широкого стовбура. Настрій був кепський. Найгірше, що я раптом усвідомила – те, від чого тікала, для багатьох цілком нормально. Гадаю, саму Шейріс би не злякала увага лорда-намісника чи Чарунчика. Навпаки б, потішила. Може, це зі мною щось не так?

Ох, даремно мене виховували як шляхетну ельфійку. Я ж тепер зовсім не пристосована до життя! Мої безглузді принципи здаються більшості оточуючих дурною забаганкою. Але начебто Шейріс поспівчувала, коли я їй розповіла про свою ситуацію. А потім раптом усвідомила, що схвалила вона не те, що я не хотіла ставати коханкою лорда-намісника, а те, що не хотіла зраджувати подругу. Саме це викликало в ній живий відгук, а не моє прагнення зберегти свою честь. Те, що для шляхетної дівчини – ганьба, для неї – лише звичайний порядок життя.