Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Любовні романи » Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Читаємо онлайн Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
11.2

У мене з подиву навіть обличчя витягується. Він… він мене похвалив? Мені не почулося? За те, як я від нього втекла. Несподівано, однак. І, щиро кажучи, дуже приємно, що Арід помітив не тільки мої промахи.

− Отже, ви більше не злитесь? – роблю я закономірний висновок.

− Хм, хіба? – іронічно здіймається куардівська брова. − Є ще дещо, в чому ти все ж таки дуже сильно помилилася і прорахувалася, дівчинко. І я збираюся дати тобі урок, щоб більше ти цю помилку не повторювала. Для твого ж добра. Іди до мене, Васю.

– Навіщо? − насторожено уточнюю я. Що це він надумав?

− Не змушуй мене повторювати двічі, − суворо вимовляє і так дивиться, що дрижаки беруть. − Нагадати, що трапилося минулого разу, коли ти мене не послухалася?

Мені хочеться схопитися і втекти від нього якомога далі, хочеться голосно обуритися, хочеться заявити, що він не має права мною командувати, не сміє мене карати, або що він там ще збирається робити, багато чого хочеться… але максимум, що я можу, це заперечно мотнути головою, намагаючись хоч якось... відстояти себе, напевно. Але Арід продовжує суворо дивитися на мене. Просто дивитися. Хоча безглуздо, напевно, цей важкий владний погляд, від якого мурашки по шкірі біжать і хочеться на коліна бухнутися, називати простим. 

І ось я вже підводжусь і роблю нерішучий крок у його бік. Може й боятися нема чого? Що він мені зробить? Відшльопає?

Ой. А ось про це не треба. Бо від однієї думки внизу живота несподівано чомусь починає тягнути збудженням, а дихання так і перехоплює. Все-таки я, здається, ненормальна.

Обходжу багаття, відчуваючи погляд Аріда всією шкірою, і застигаю поруч із ним.

Чоловік, посміхнувшись, демонстративно поплескує себе по коліну.

− Сідай, Васю.

Ну хоч не лягай догори попою. Не ті книжки я читаю. Ой не ті.

– Аріде, я… – починаю, набравши в легені повітря. Розуміючи, що починати треба було набагато раніше.

− Васю, сідай! − перебивши на півслові, викарбовує куард суворо, і я опиняюся в нього на колінах, перш ніж навіть встигаю усвідомити свої дії. І тут же навколо мене стискаються його руки, притягуючи моє вже добряче змерзле тіло до широких чоловічих грудей. Ох, який він гарячий. Кайф просто. І так хочеться долоні погріти до когось.

– Ось, – задоволено хмикає куард. − А тепер поговоримо про те, який урок ти маєш засвоїти. Скажи, чому ти так змерзла?

− Бо холодно? − не стримую я іронічний смішок, щоб не показувати, як сильно мені хочеться притиснутися до нього.

– Ні. Бо ти навіть не подумала попросити мене зігріти тебе, – одним махом вибиває з мене повітря цей куардистий вихователь. От чого-чого, а цього я зовсім не очікувала почути.

– А що мала? – цікавлюся обурено.

– Так. Мала, – абсолютно впевнено заявляє чоловік. – Ми знаходимося в аномальній зоні, яка спотворює моє сприйняття. Я можу вчасно не зрозуміти, що тобі потрібна допомога. І якщо тобі боляче, погано, чи надто важко, ти мусиш мені це негайно повідомляти. Це по-перше. І по-друге – з цієї хвилини ти в усьому мене слухатимешся, Васю.

Що?! Слухатимусь? У всьому?! Він серйозно?!

Мене буквально з головою захльостує хвилею гнівного обурення.

Ага, от прямо зараз. Спішу аж падаю.

− Що, справді буду? − цікавлюся саркастично, намагаючись вивернутися з його рук і підвестися з чоловічих колін. Неможливо себе впевнено почувати у такому становищі. Він, мабуть, спеціально змусив мене сісти саме так.

Та тільки куди там. Арід лише стискає руки міцніше. І реагує на всі мої борсання з таким незворушно-поблажливим виглядом, ніби я поводжуся точнісінько, як він і розраховував. Борсатися в результаті я все-таки перестаю. Який сенс витрачати сили на марне заняття? Зрозуміло вже, що руки в когось вкрай загребущі. Однак емоції вгамувати в мене так просто не виходить.

Адже саме на них він і грає. Дуже вміло, треба визнати.

– Оскільки ми вже дійшли висновку, що ти дівчина дуже розумна, то впевнений, що так, – заявляє цей куардистий диктатор.

− І чому, дозвольте запитати? − навіть не намагаюся ховати скепсис. Він що, дійсно думає, що я стану слухняною вівцею, готовою стрибати за найменшим його наказом?

− Я зараз готовий бути поблажливим, з урахуванням того, що ти втомилася, дезорієнтована і вочевидь сприймаєш мою вимогу в неправильному ракурсі, тому поясню, − Арід говорить абсолютно спокійно, рівно, змушуючи мене почуватися запальною дурепою. − Скажи, у тебе є хоч найменша уява, в чому особливості цього місця? Чи, може, ти знаєш, які небезпеки нам можуть зустрітися на шляху? Чи зможеш визначити будь-яку загрозу самостійно? Чи можеш захистити себе від того, про що не маєш жодного уявлення?

На зміну обуренню приходить ніяковість, а потім і збентеження, що межує із соромом. У такому ракурсі він… виходить абсолютно правим. І моє обурення виглядає дійсно дурним. Адже я справді подумала зовсім не про таку… слухняність.

− Тому, ти стрибатимеш, якщо я накажу, завмиратимеш на місці, або бігтимеш і ховатимешся. Я кажу – ти не сперечаєшся, не роздумуєш, а робиш точно те, що потрібно. Зі свого боку обіцяю, коли буде така можливість, відповідати на всі твої запитання, брати до уваги твою думку і вислуховувати все, що ти захочеш мені сказати… після того, як виконаєш наказ. І найголовніше, я обіцяю доставити тебе до сестри, як ти хотіла. Домовились?

Чоловік сам мене відсуває за плечі рівно на таку відстань, щоб мати змогу вимогливо зазирнути у вічі. І знову я не можу його не послухатися, тим паче, що аргументи він навів більш ніж вагомі. І хоч як мене бісить сама ідея послуху будь-кому, але я не дурна, щоб оскаржувати лідерство того, хто явно набагато краще за мене знає, що робити в тій ситуації, в яку ми потрапили... з моєї вини. Я це чудово пам'ятаю.

− Домовилися, − бурчу без особливого ентузіазму.

– От і розумничка. А зараз нумо готуватися до сну, – усміхається він вдоволено. І навіть дозволяє мені нарешті підвестися. Вставши, ми, не змовляючись, вирушаємо в різні боки, щоб вдовольнити природні потреби, потім, повернувшись, я, не в змозі перебороти себе, поливаю з фляги краєчок свого шарфика й обтираю ним обличчя, шию і руки, даруючи собі оманливе відчуття хоч якоїсь чистоти, та мріючи про те, як завтра ми дійдемо до води і я, можливо, зможу, якщо не скупатися повністю, то хоч якось помитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
Відгуки про книгу Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: