Будеш моєю, Роксолано - Ксана Рейлі

Ми йшли вузькими вуличками міста, продовжуючи триматись за руки. Дженк був якимось надто зосередженим і практично не відповідав на жодні мої питання. Наш шлях був доволі довгим, що я вже навіть встигла втомитися. Два рази нам навіть зустрілись журналісти, проте ми вдало від них втекли. Сонце вже почало хилитися до заходу, а ми й далі кудись йшли.

— Чому ми йдемо пішки? — знову буркнула я, — Дженку, чому ти не взяв авто?

— Просто. Так треба.

— Я втомилася. І вже темніє, а ми далі кудись йдемо.

— Ще трошки й ми будемо там де потрібно.

— Що це за таке дурне твоє таємниче місце, ще й так далеко! — як би все гарно не було, але мене сьогодні дратувала така його поведінка. Якось занадто різко він змінився, став мовчазним і непривітним. Що ж він таке задумав?

— Ти не змерзла? — проігнорувавши моє попереднє питання, сказав Дженк.

— Ні, — я закотила очі, — з такими фізичними навантаженнями взагалі нема часу на холод.

— Це добре.

Вся ця ситуація мене страшенно дратувала, хотілось просто розвернутись і піти геть. Тільки от я зовсім не знала, де ми знаходимось, та й грошей із собою не було, тому продовжувала мовчки плентатись за ним. Нарешті ми зупинились біля якогось будинку. Його двері були криві та з потрісканою деревиною, на деяких вікнах бракувало шматків скла, ну і взагалі вигляд його був на найкращий, від чого аж мороз пробігся по шкірі.

— І що це? — я розвела руками, — це і є те знамените місце?

— Так, але зараз буде багато сходів...витримаєш?

— Знаєш, після такої дороги мені вже чхати на все. Хочу якнайшвидше це завершити та опинитись в ліжечку.

— Добре, тоді ходімо, — Дженк дуже акуратно повернув дверну ручку і ми опинились всередині. Західне сонце яскраво-оранжевим світлом проникало в будинок, від чого він виглядав не таким вже й страшним. Ми опинились в невеликому коридорі, в якому були лише височезні дерев‘яні сходи, які насправді виглядали жахливо і не надто надійно. А піднявши голову догори, вона в мене ледь не закрутилась від того, скільки ж там було сходинок.

— Дженку, що це за будинок каторги? — простогнала я.

— Це лише частина колишнього будинку. Отут були двері, — він вказав кудись на темну стіну, — вони вели до житлової частини. Потім його зруйнували, але оці сходи чомусь залишили.

— Звідки ти знаєш?

— Я знайшов це місце ще підлітком...— Дженк сумно опустив голову, — але це пусте, ходімо швидше, — він першим ступив на скрипучі сходи, а мені зовсім не хотілось залишатись самій, тому поспішила за ним. 

Мені здавалося, що йдемо ми цілу вічність. По чолі стікав піт і вже добряче намокли деякі пасма волосся. Хотілось просто сісти й не вставати. Ще й від кожного кроку з-під сходинок вилітала хмарка пилу, який гидко осідав на обличчі й через нього було важко дихати. Мені хотілось просто прибити Дженка за те, що він так нагло знущається з мене, але я продовжувала повзти, зціпивши зуби. Виговорюсь йому вже вдома, після гарячої ванни. Нарешті я зауважила, що ті кляті сходи закінчуються і перед нами з‘явились двері, такі ж старі, як і все тут.

— Втомилась? — повернувся до мене Дженк.

— Ти ще питаєш? — гаркнула я, — я зараз готова тебе вбити.

— Ще встигнеш, — він посміхнувся, — але...— Дженк став позаду мене, — хочу, щоб ти заплющила очі.

— Ну звісно ж, — я розвела руками та закотила очі. Тепла долоня чоловіка ніжно закрила мені очі, а я чомусь напружилась. Ненавиджу неочікуваності, та ще й від Дженка. Хто зна, що він там ховає.

— Готова?

— Мені вже все одно.

Він почав робити кроки і я теж, бо по-іншому, я б просто не змогла. Я почула, що двері відчинились і затамувала подих. Ми переступили поріг і я почула холодний вітер по ногах. Здається, він привів мене на дах, але на даху зазвичай протяг, але тут цей холод був трохи інакшим. Ми все ішли-ішли та врешті зупинились.

— Ну що, ось ми й на місці, — він забрав свою руку з мого обличчя, але я не поспішала розплющувати очі, — ну чого ти? Дивися.

— І на що ж...— скептично сказала я і нарешті побачила те, заради чого ми сюди стільки йшли. І у мене ледь щелепа не відпала, а серце забилось частіше.

Сонце вже майже сховалось за обрій, змалювавши небо в різні кольори, від чого вже захоплювало подих. Але крім цього звідси відкривався просто неймовірний вигляд на Стамбул. Вже вечоріло, тому місто дріботіло вогнями, по Босфору пливли кораблі та яхти, які теж майоріли вогниками, величний міст виблискував, ніби вкритий діамантами. Легенький вітер лагідно торкався шкіри та мені здавалося, що я перебуваю у найспокійнішому місці на світі.

— Ну що, сподобалося?

— Ти ще питаєш? — радісно сказала я, — тут неймовірно! Вибач, але я мушу це зробити, — я витягла телефон і зробила декілька фото. Навіть без фільтрів вони виглядали просто неймовірно.

— Я радий, — Дженк сховав руки за спину і задоволено похитався назад-вперед.

— Але чому ми йшли сюди пішки?

— Найбільша краса тут саме зараз, на заході сонця. Якби ми їхали, то це було б дарма. Ну і взагалі я хотів погуляти.

— А чому ти був такий задуманий?

— Просто...я рідко тут буваю.

— Але тут справді дуже гарно, — я знову захопливо огледілась і тільки помітила, що тут ще є дві напіврозвалені стіни, які рясно покрились плющем.

— Колись я дуже часто сюди приходив, щоб побути наодинці.

— Ясемін теж тут була? — запитала я і косо глянула на Дженка. Чомусь страшенна ревність з‘являлась в мені, коли я тільки думала про те, що у них було колись.

— Ні, — якось грубо сказав він, — я сюди приходив лише сам. Я знайшов це місце, коли дізнався, що мої батьки розлучаються. В той момент я був злий на весь світ і мені дуже хотілось побути на самоті. І потім я дуже часто тут бував, поки не змирився з тим, що відбулось. І лише згодом зміг зауважити, яка тут краса, бо раніше тут був лише я і мій біль.

— Мені дуже шкода...— тихо сказала я.

— Та це пусте, все нормально, — Дженк посміхнувся.

— А чому ти вирішив показати це місце мені? — я примружила очі.

— Просто захотілось, — він підійшов ближче і взяв мене за руки.