На шляху до твого серця - Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Підіймаю кришку роялю, сідаю на шкіряний стілець і дивлюся на клавіші. Глибоко вдихаю та видихаю, перш ніж підняти руки і залишити їх в повітрі, за сантиметр до чорно-білих клавіш.

— Ти зможеш, — шепочу я.

Знову глибоко вдихаю, видихаю і нарешті легко торкаюся подушками пальців роялю. Пройшло більше року, коли я востаннє грала композиції Людовіка Ейнауді. Я вибрала «Experience», тому що її я любила найбільше з усіх, і завжди грала, коли на душі було важко.

Композицію я почала досить повільно грати. Звуки розливалися не тільки по холу та готелю, але й по моїй крові та венах. Тільки пізніше, я змогла знайти свою швидкість, та свій ритм, і навіть не помітила як знову почала плакати. Я плакала не від страху, а від того, що змогла вільно заграти, хоча серце неймовірно боліло.

Зосередившись на тому, як мої пальці плавно бігають по клавішах, я відчула як позаду мене хтось стоїть, а потім чоловіча рука, на якій виднілися вени, приєдналася до мене, і так само легко почала ковзати по клавішах. Це сталося майже посередині композиції. Даніель сів поруч зі мною, замінивши мою праву руку своєю, тому я грала тільки лівою. Мою праву руку він взяв у свою, переплітаючи наші пальці. Ми разом грали, насолоджуючись цим моментом, і я зрозуміла декілька речей:

1. Поруч із Даніелем весь мій страх перед роялем зник, так само як і біль.

2. Мені подобається разом із ним грати.

3. Мені починає подобатися сам Даніель.

Завершивши композицію, хлопець повернувся обличчям до мене і, протягуючи праву руку, витер з моїх щік сльози, які залишилися. Я думала, що він забере свою теплу долоню, але він не зробив цього. Його великий палець гладив мою щоку, і, відпустивши мою долоню, він іншою рукою заправив пасмо волосся мені за вухо. Таким чином обидві його долоні обіймали моє обличчя і зігрівали своїм теплом.

— Ми разом все з тобою здолаємо, маленька. Чуєш? Тобі не потрібно більше боятися. Я буду поруч з тобою. На кожному кроці. І не важливо, що станеться із нами в майбутньому.

Я відчуваю, як знову починають текти сльози. Цього разу я плачу від емоцій, від слів Даніеля та його підтримки. Він нічого не знає, але готовий допомогти.

Я не встигаю нічого відповісти, тому що губи Даніеля накривають мої. Я кладу свої руки зверху на його долоні і цілую його у відповідь. Мабуть, я про це пошкодую, і навіть якщо це станеться, то це буде завтра.

Сьогодні я хочу бути його маленькою. Хочу бути його чортеням.