Заборонені почуття - Rexana Keys

Ми йшли по доріжці вздовж набережної, і я мовчки роздумувала над його словами. Це було цікаве відкриття — здавалося, що я бачу нового Дена, якого не знала раніше. За його словами стояв досвід, який він, мабуть, не бажав нікому відкривати. Але чому він зараз раптом розкрився мені?

— А чому зараз? — я озвучила своє запитання. — Чому ти вирішив розповісти мені це? Ми ж навіть не такі близькі.

Він на мить зупинився і подивився на мене серйозним поглядом.

— Можливо, саме тому. Ти не знаєш мене настільки добре, щоб вже мати про мене готове уявлення. Іноді легше бути щирим з тими, кого ти не встиг підвести, — сказав він тихо, ніби розмірковуючи більше для себе, ніж для мене.

Ці слова зачепили мене. Можливо, це правда. Мені було легше відкриватися людям, які не знали про мої проблеми або не знали мене достатньо довго, щоб судити. Ми продовжили йти, і мовчанка більше не здавалася такою напруженою. Мабуть, і він, і я потребували часу, щоб переварити все, що було сказано.

Через деякий час Ден заговорив знову, змінивши тему на щось легше:

— У нас тут є гарна кав'ярня, яку я тобі обіцяв показати. Поруч із набережною. Хочеш зайти?

Я знизала плечима, намагаючись приховати полегшення від того, що розмова перейшла на більш нейтральні теми.

— Чому б і ні. Якщо там справді така хороша кава, як ти казав.

Ден посміхнувся, цього разу щиро.

— Не пошкодуєш, — відповів він, кивнувши в бік маленької затишної кав'ярні з великими вікнами, що світилися теплим світлом.

Ми увійшли всередину, і я відчула, як мене обійняло приємне тепло приміщення. Усередині було затишно: дерев'яні столи, старі книжкові полиці, і легкий аромат свіжозвареної кави розливався в повітрі. Ми сіли за невеликий столик біля вікна, з якого відкривався вид на річку.

— Що будеш пити? — запитав Ден, дивлячись на меню.

— Щось класичне. Латте, наприклад, — відповіла я, відчуваючи, що ця проста атмосфера поступово знімає напругу.

Ден зробив замовлення, і ми знову поринули в тишу, але цього разу вона була комфортною. Я відчула, що починаю бачити його з іншого боку — менш замкнутого, більш людяного.

Коли каву принесли, я зробила перший ковток і зрозуміла, що він мав рацію: вона була смачною.

— Ну, це дійсно хороша кава, — зізналася я, посміхнувшись. — Тут ти не перебільшив.

— Я ж казав, що не помилишся, — відповів він, і його очі на мить засвітилися від гордості.

 Ми ще деякий час сиділи в кав'ярні, розмовляючи на різні теми, і я помітила, що з кожною хвилиною ставала все більш розслабленою. Можливо, це був початок чогось нового. Чогось, що змінить мої уявлення про Дена і наше спілкування.