Вона - моє бажання - Pachenko Lina

Коли я зачинила двері кабінету Руслана, в грудях ще відчувалася напруга. Його погляд — проникливий, важкий, той, що змушує сумніватися у собі навіть найвпевненішу людину — досі ніби палив мене зсередини. Але замість того, щоб відчути страх чи невпевненість, я відчула інше. Інтерес.

Руслан. Хто він насправді?

Звичайно, всі знали про нього. Бізнесмен із залізною хваткою, людина, яка звикла до перемог, навіть коли ціна була надто високою. Усе в ньому кричало про владу — від його манери тримати себе в руках до тону голосу, коли він говорив із партнерами чи співробітниками. Але сьогодні, у його кабінеті, я на мить помітила тріщину в цій ідеальній масці.

Його попередження, що сміливість може бути слабкістю, прозвучало більше як виклик. Немов він сам не вірив у свої слова, перевіряв, чи я зламаюся під його тиском. Але я не зламалась. Не могла.

— Елізабет, ти йдеш? — озвався Петро, наш головний бухгалтер, який проходив повз мене в коридорі. Його голос змусив мене зупинитися і відірватися від власних думок.

— Так, вже майже закінчила, — посміхнулася я, намагаючись приховати хвилювання.

Але навіть коли я повернулася до свого столу, голова все ще була заповнена думками про нашу розмову з Русланом. Він завжди тримає всіх на відстані, і я розуміла чому. Його світ — це поле бою, де слабкість карається поразкою. Але чи означає це, що він сам ніколи не дозволяє собі бути... людиною?

Я відкрила ноутбук і почала редагувати документи для завтрашньої презентації. Робота допомагала відволіктися. Але варто було зазирнути в календар, як я згадала, що завтра ми знову зустрінемося з партнерами. Ще одна поїздка, ще один день, коли я буду поруч із суворим босом.

Невже це мене лякає? Ні. Це мене... зачіпає.

Мені варто було закінчити все на сьогодні й іти додому, але я вирішила перевірити звіти ще раз. Я хотіла бути впевненою, що зробила все ідеально. Чому? Бо поруч із Русланом помилки не пробачаються. І водночас я відчувала, що це більше, ніж страх помилитися.

Це бажання довести собі... і йому.

Я подивилася у вікно, за яким сутеніло. Місто потопало у вогнях, але за цим я не бачила краси. Я думала лише про те, як завтра знову опинюся поруч із ним. І що цей чоловік — як гра, в якій я навіть не знаю правил.

Тільки одне було очевидним: ця гра небезпечна. І для мене, і для нього.