Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

І стільки безмежної щемливої любові в її погляді, що мене пробирає до сліз, і я просто роблю крок до сестри, обіймаючи її.

− Дякую. Ти у мене найкраща. Я так люблю тебе, Солько, – схлипую, втикаючись у її плече.

− Я теж люблю тебе, Васю. Дуже люблю, − міцно обіймає мене у відповідь, теж шморгаючи носом. − Все буде добре, ось побачиш.

− Звісно буде. Нікуди це «добре» від нас не дінеться. Боже, як же я за тобою скучила, – і немов у вир із головою, зізнаюся: – Я не хочу повертатися, Солю. Якщо бути з собою відвертою до кінця і відкинути страхи, як ти радиш, то мені дуже хотілося б знайти свій дім у цьому світі. Бо тут ти є.

− Тільки я? – з хитрою усмішкою в голосі уточнює моя прониклива до неможливості сестра.

– Не тільки, – зітхаю. – Чому кохати так складно?

− Не складно. Складно чекати кохання у відповідь.

– Солю… ти казала… що Рок тебе кохає, – наважуюсь я поставити ще одне запитання, відповідь на яке мені почути життєво-необхідно, але як же… страшно. − Не подумай, я не намагаюся знайти каверзу. Я хочу дещо зрозуміти. Для себе. Він тобі в цьому зізнався? Просто… Мене цілий місяць переконували, що такі, як ми з тобою, для куардів лише цінні батарейки, ідеальні пов'язані, яких плекають та оберігають, якщо пощастить, але все ж таки… Я відчуваю, що Арід до мене глибоко не байдужий, відчуваю його ніжність і турботу, його голод і бажання, але чи це любов? Чи можна взагалі чекати від куарда кохання?

– Звісно, можна, – зі щирою переконаністю вигукує Соля. − Вони, хоч і відрізняються від нас багато в чому, але не на настільки ж. І так, Рок мені освідчувався в коханні. Він говорить ці слова не часто. Але я відчуваю його кохання щодня всім серцем. У мене взагалі склалося враження, що вони всі такі стримані лише доти, доки не визначаться з тим, кого хочуть бачити своєю парою. Вибір свій куарди роблять усвідомлено та виважено, підбираючи ідеальний для себе варіант. А тоді буквально зациклюються на своїй обраниці енергетично, емоційно, всіма своїми інстинктами, відкриваючись перед нею так, як ні перед ким. У них чоловік і дружина не просто так називають пов'язаними. Це не просто шлюб. Це щось набагато більше. Повне єднання. І безмежна близькість. За це варто поборотися зі своїми страхами, − підморгує вона мені лукаво.

Вдавши, що не помітила зовсім непрозорий такий натяк, я лише киваю. Її слова та сяйнистий погляд викликають у мені справжнє полегшення. І це відчуття краще за будь-які інші докази підказує, яке рішення мною вже підсвідомо прийнято.

− Так, щось ми з тобою не гуляємо, а на місці тупцюємо, − рішуче хапає мене під руку сестра. − Ходімо, покажу тобі своє улюблене місце на території замку. Там просто чарівно, Васю.

І вона тягне мене за собою далі, прямуючи до чогось, що дуже нагадує лабіринт із рівно підстрижених зелених кущів, як у французьких припалацових парках. 

− Ти мене вирішила завести в нетрі й покинути там? − сміючись, біжу слідом за нею.

− О так. Нам із Роком у замку дуже не вистачає сімейного привида, – пирскає сміхом Соля, навіть не думаючи зупинятися.

Місце, яке вона мені показала, справді виявилося чарівним. Невелике, приголомшливо красиве озеро за лабіринтом, біля якого ми з нею не менш як годину бродили по розчищених доріжках, милуючись краєвидом і просто розмовляючи про все, що нас обох хвилювало.

День, який почався для мене з суцільних потрясінь, пролетів напрочуд спокійно і мирно. До обіду доставили речі для Ааму, і ми з Солею змусили дівчинку переміряти все, щоб оцінити, чи підійшли їй обновки. Наша амазоночка спочатку бурчала і намагалася відмовлятися, коли ми просили її з'явитися то в сукні, то в костюмі, а потім ухопила азарт за хвоста. Особливо, коли я розповіла їй, хто такий Арід насправді, і що він обіцяв уже через пару днів забрати нас з нею до свого палацу, де напевно буде багато вільних сильних і смачних куардів, які в майбутньому точно зможуть претендувати на роль її пов'язаного.

А ввечері, коли Рок повернувся, ми всі зібралися за вечерею. Приєдналася до нас і Жозелін, цього разу зі своїм пов'язаним Фалькаром.

Після розмови з Солею щось змінилося в моєму ставленні до її грізного і суворого чоловіка. Я, мабуть, перестала сприймати його тим, хто вкрав у мене рідну людину. Щоправда, визнати це мені навіть для себе виявилося непросто. Все ж таки неприємно було виявити в собі мало не дитячі ревнощі до того, кого покохала моя старша сестра.

Замість того, щоб, як і раніше, насторожено шукати каверзи в його ставленні до моєї Солі, я просто почала відзначати, наскільки вони гармонійна пара насправді. Немов ідеальні половинки одного цілого, що доповнюють одне одного. Це неможливо не відчути, коли вони знаходяться поряд.

І, прийнявши це, я нарешті повністю заспокоїлася стосовно сімейного щастя сестри.

А потім все-таки настав час повернутися до своєї кімнати, залишившись наодинці зі своїми думками. І якщо протягом дня, я підсвідомо уникала заглиблюватися у свої переживання щодо Аріда та нашої ранкової розмови, то тепер не думати про це більше не виходило.

Звісно, все вже сприймалося не так гостро. За це Солі дякую. Мізки вона мені перетрусила дуже якісно. Але все одно… подумати ще є про що.

Все зводиться до того, що я, як і раніше, не знаю, що на мене чекає в майбутньому, якщо погоджуся залишитися з ним. І якщо раніше я переживала про те, чи знайду собі застосування у цьому світі, чи зможу працювати, заробляти, реалізувати себе, то зараз до цього додалися здорові побоювання – а чи дозволить мені Арід все це взагалі.

Звідки мені знати, які обов'язки у пов'язаної імператора.

Але все це не має жодного значення, якщо він мене не кохає. Не настільки я перемогла свої страхи, щоб зв'язати себе з тим, до кого в мене нерозділені почуття. От полюбить, тоді й поговоримо про злиття, а раніше ні-ні.

Засинаючи, я сподівалася, що вночі він знову з'явиться. Ляже поряд, притисне до себе, заспокоїть мене своїм теплом. Змусить відкинути усі сумніви.