Під омелою - Анна Харламова

   Святослав був у іншому вагоні і балакав з другом, коли почув, що їхній потяг прибув на вокзал. Попрощавшись з товаришем, він пішов миритись з Еммою і допомогти їй гарно добратись до місця призначення.
   Відчинивши двері їхнього купе, – він не побачив своєї супутниці. Емми вже не було у купе, так само, як і її речей.
   — Дурне! Дурне дівчисько! — він закипів від злості. Вона сама самісінька. Зараз сяде у таксі і поїде у ніч, шукати свою домівку. Капець! — Еммо, що ж ти наробила?! — він усвідомив, і йому стало гірко, що він її більше не побачить. Карпати величезні… будиночків ще більше… — Еммо… Ти дійсно – ДЕЛЕММА! 
   Святослав швидко одягнув куртку, склав свої дрібнички у сумку і подякувавши провідниці, спустився на перон.
   Тепер слід шукати таксі і їхати до домівки – у якій мала жити його сестра з чоловіком і їхньою маленькою, красунею донькою, якій він пообіцяв попустувати, коли він приїде з подорожі. Їхнім улюбленим заняттям було – розмальовувати руки у фарбі і малювати ними. Він усміхнувся, згадуючи свою маленьку племінницю.
   Застібнувши куртку до підборіддя, він потер руки і лише потім одягнув на них рукавиці.
   Пошук таксі виявився легким. Проте і дорогим.
   Всівшись до автівки з веселим, сивим чоловіком, років шістдесяти, який розповідав про Карпати, Святослав усміхався кожній розповіді, але ні на мить не полишав думати про утікачку Емму.

ВІТАЮ мої любі!!! Хочу подякувати усім хто коментує, ділиться враженнями, дарує зірочки та нагороди, додає у бібліотеку та підписується на автора!!!