Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

Але якщо він втече, думала собі Йовіла, вона просто зустріне його завтра чи післязавтра. До того в неї не було особливих проблем з тим, щоб знаходити і придворного чаклуна, і артефактора.  

Тож Йовіла залишилася стояти, але впевненості у власному рішенні їй все ж не додавалося. І коли вона вже майже переконалася, що Яр таки втік, у кущах зовсім поряд із нею щось заворушилося. Йовіла стояла тихо, сховавшись у тіні рододендронів. 

Яр виліз з-під пишного куща помалу, нікуди не поспішаючи. Він, вочевидь, був переконаний, що Йовіли (а чи знав він взагалі, що тікає від неї?) вже поряд не було. Він не пішов одразу геть, а розправив сорочку, струсив кілька травинок, що налипли до штанів, а потім – і Йовіла вражено підняла брови – він стиха засвистів. 

Такий спокійний, веселий – щойно втік від сестри, яка не бачила його більше шести років. Кулаки Йовіли засвербіли від бажання вдарити Яра якомога сильніше. З цим впевненим, хвалькуватим присвистом він ступив кілька кроків уперед, і тільки Йовіла подумала слідувати за ним, раптом завмері завагався, наче щось згадав. Потім розвернувся у протилежний бік і пішов прямо до неї. 

Йовіла тільки раділа – так її поява стала би тільки ще більш феєричною. 

 – Здоровенький був, Яре, – солодко сказала вона, виступаючи з тіні. – Скільки зим, скажи? 

*** 

У маєтку фон Літтенів давній годинник, що не працював вже майже як два десятиліття з невідомих причин, несподівано забив північ. Звук був настільки голосним, неочікуваним та трагічним, що прокинулося і баронське подружжя, і четверо слуг. 

Всі вони стали попід годинником, а баронеса дістала з-під нічної сорочки ланцюжок із намистинами тріади і почала перебирати їх у руках, намагаючись втамувати тремтіння. 

Барон фон Літтен боязко наблизився до годинника, коли той вже вказував три хвилини по дванадцятій, але раптом механізм всередині видав ще один бом, від якого баронові заклало ліве, надто цікаве вухо. З пов’язкою та цілющими і смердючими травами барон ходив ще два тижні після інциденту. 

*** 

Яр завмер посеред стежки, комічно розширивши очі. Йовіла помітила краєм ока, що той зробив ледь помітний крок назад, і тільки припідняла одну брову. Цього цілком вистачило, щоб брат застигнув і не намагався тікати знову. 

 – Привіт, – незграбно сказав він, ховаючи руки за спиною. Йовіла знала, що він не збирався чаклувати: це була ще одна з тих звичок, які вона все ще пам’ятала, навіть після всього цього часу. – Я… 

Йовіла перервала його піднятою рукою. 

 – Не варто. Я вже все зрозуміла. Мені потрібна допомога. 

Злість переливалася всередині неї бурхливими хвилями, але Йовіла докладала усіх зусиль, щоб тримати її під контролем. Зрештою, вона вже не була тією шістнадцятирічною дівчинкою, що кричала і вибивала своє як не істерикою, то кулаками. В неї за плечима вже був який-не-який досвід і, Літ його забирай, гідність. Якщо Яр захотів викреслити її зі свого життя – нехай. Вона отримає те, що їй потрібно, а потім нехай той робить, що йому заманеться. 

 – …Що? – запитав Яр, ступаючи крок до неї. 

Тепер відступила Йовіла. Вона мала зберегти цю дистанцію, бо зблизька, певно, навіть темрява не приховала би, наскільки вона була близька до сліз. 

 – Принцова вежа з квітами. Мені потрібно, щоб ти відвів мене туди прямо зараз. Чула, придворний чаклун підробляє і садівником, – Йовіла спробувала вичавити якийсь сміх зі зведеного горла, але вийшов радше незграбний хрип. Вона прокашлялася і першою рушила стежиною, сподіваючись, що Яр піде за нею. 

 – Як ти здогадалася? – почула вона голос за своїм плечем. Яр швидко наздогнав її і тепер ішов поряд, але Йовіла докладала чималих зусиль, щоб дивитися тільки вперед. 

 – О, це було зовсім нескладно. У загадці було достатньо підказок, але, мушу визнати, Вітан мені трохи допоміг, – ім’я артефактора Йовіла прокотила язиком з особливою насолодою. З не меншим задоволенням вона краєм ока помітила, що в цю мить Яр зовсім трохи здригнувся. 

 – Про мене. Це він тобі сказав? – вимогливо запитав він. Йовіла продовжувала йти, не сповільнюючи кроку. Головний вхід до палацу вже миготів вдалині десятками вогнів. Цього разу Йовілі чомусь не хотілося скрадатися. 

 – …ти про це. Ні, він нічого не говорив. Але і тут впізнати тебе було нескладно. Ти сам хотів, щоб це сталося. Ось тільки навіщо – я і досі не второпаю. Краще б вже залишив, як все і було – ти живеш своє чудове життя у королівському палаці, а я шість років шлю листи на недійсні поштові адреси. Чудова була схема, мушу визнати. Я навіть не думала шукати тебе в себе під носом. Просто не підозрювала, що в тебе вистачить і нахабства, і жорстокості.  

Йовіла затнулася і зупинила сама себе. Проти волі з неї все ж виривалися і злість, і образа на брата. А вона ж планувала вести себе холодно і зібрано й не дати йому жодного шансу зрозуміти, як сильно він її зачепив. 

 – Пробач! Це ж… це ж було не просто так! Були причини, і я не міг просто приходити до тебе на чай в твою квартиру, а потім повертатися на службу до королеви і сподіватися, що тебе ніхто не вб’є до мого наступного візиту. 

Йовіла зітхнула. Не те, що вона не думала про це. Вона думала, і багато.