Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

Йовіла трохи напружилася; що-що, а сюрпризи на відборі поки що були дуже своєрідні. Але цей – запланований – міг принести трохи читачів її світській хроніці, тож нехай буде, а вона спостерігатиме звіддаля. Вже навлазилася в усі події так, що на кілька років вперед стане. 

 – А тепер, панянки, – удачі вам та успіхів у пошуках. Нехай кожна покаже, на що вона здатна. 

Не очікуючи відповідей від наречених, панна Орс стрімко розвернулася, що її сукня шлейфом зметнулася позаду, і впевненою ходою попрямувала геть. За нею з коротким кивком поспішив і Вітан. Перед тим він кинув кілька поглядів на наречених, і один з них – зацікавлений, веселий і уважний – точно призначався Йовілі. Інший, можливо, дістався до Амелії, але Йовіла не була у цьому впевнена. 

І їй спало на думку, що було би непогано поговорити з Амелією наодинці, подалі від чужих очей. Хоч артефактор і не давав їй на це дозволу, але прямо все ж не забороняв, тож руки у неї були розв’язані. Можливо, Амелія і не була пліткаркою, але точно вміла помічати інші речі – ті, про які сама Йовіла, можливо, навіть не здогадувалася. 

Акулина підбігла до Йовіли ще до того, як вона вирішила, що ж збирається робити далі. Виглядала вона втішеною і спокійною – краєм розуму Йовіла пригадала, що загадка в Акулини була зовсім простенька – щось про знання, мудрість і таємний простір. 

І Йовіла проковтнула би свого язика, якби це не була якась таємна кімнатка у бібліотеці – можливо, створена тільки і винятково для цього випробування. І Акулина, здавалося, дійшла до того ж висновку – принаймні, до чогось схожого. 

 – Йовіло, давай до бібліотеки! – сказала вона, вже тягнучи її за руку у бік палацу. Йовіла навіть не стала їй суперечити; якщо вона вже не знала, де їй шукати артефакт, бібліотека завжди була хорошим місцем для початку.

 ***

Всього за якісь пів години Йовілі вдалося переконатися, що бібліотека не була популярним місцем для прогулянок у будь-який день. Тут знову було пусто, а шар пилюки на деяких полицях назбирався точно більший, ніж вважалося б прийнятним для найдорожчого книгосховища в країні. Хоча Йовіла підозрювала, що нічого справді цінного на цих полицях їй знайти би не вдалося – тільки те, що можна купити за гроші, а цього добра у королівської родини ніколи не бракувало. 

Акулина кивнула їй і кинулася в гущавину полиць, але Йовіла не стала бігти слідом. Її артефакт точно не був схований серед книг – чомусь Йовіла була переконана, що якщо і  була в світі річ, найменше поєднувана з принцом, то це була книга. 

Але що ж могло її привести до Еріка? Ноги? Килими палацу? Весілля? 

Задумана, Йовіла обійшла кілька кіл великим залом та схилилася над фоліантом про історію відбору. Можливо, книги підкажуть відповідь. 

Та чомусь про власну загадку їй не думалося; думки у голові витали зовсім різні – і про Вітана, і про артефакти інших учасниць, про змову, що розгорталася просто під носом у цілого королівства та, звісно, про Яра. Ось він точно не йшов у неї з голови. 

Якби він опинився перед нею прямо зараз – дарма, що у неї зовсім немає магії, вона би нам’яла йому вуха так, що рідна матір би не впізнала. Хоча вона не впізнала би і так: почасти через заклинання, а почасти через те, що вони не бачилися вже більше десяти років. Це з Йовілою він ще напівтаємно зустрічався, поки вчився в академії, а до рідного дому його нога не ступала з моменту, як він отримав вступного листа. 

Коли обід вже минув, а за вікном вечірніх пісень заспівали солов’ї, Йовіла закрила книгу. Нічого путнього з цього не виходило. Краще вже вона повернеться назад до гуртожитку, візьме кілька куль запису та піде шукати артефакти інших учасниць – ті, про які вона хоч щось запам’ятала. Завтра передасть із Вітаном, і у день випробування, якраз за кілька годин до нього, вийде стаття. 

А у гуртожитку вже зібралося чимало дівчат. Деякі з них закінчили пошуки ні з чим ще зарання, як і сама Йовіла, а одна – Аніт Канська – вже хизувалася знайденим артефактом. Це була рубінова крапля на золотому тоненькому ланцюжку. Здалеку Йовіла точно не могла розібрати, але була впевнена, що це робота модного ювеліра, а не родинна дорогоцінність. 

 – О, це було зовсім нескладно, – прощебетала Аніт, надягаючи ланцюжок та відкидаючи чорні густі пасма назад. Без свого на те бажання Йовіла прослідкувала за тонкою лінією шиї та плавним вигином напівоголених плечей. 

 – Підвіска ховалася за цеглиною під портретом Фрідріка Нещасного. Варто тільки знати історію королівської родини, і все можна вирішити дуже просто. 

Йовіла тільки посміхнулася. Ну кому, як не Аніт, знати історію королівської родини – вона ж бо була названою родичкою її величності Асторії, падчеркою покійної леді Евелін, сестри королеви. Як Аніт взагалі допустили до відбору, для неї залишалося загадкою. 

Звісно, ні про яке кровозмішення і не мовилося, адже технічно принц і Аніт аж ніяк не були пов’язані. Але ж у дитинстві, ще коли і матір Аніт, і король були живі, їх обох виховували як кузенів – і у Йовіли в голові це ніяк не вкладалося. Певно, те саме відчували і багато інших учасниць, але ніхто не наважувався першим сказати про це вголос, тож за спиною герцогині Канської не вщухали перешіптування і плітки. 

 – Я також знайшла свою, – стиха подала голос якась дівиця, що до того стояла у куточку. Вона обережно дістала з кишені дерев’яну скриньку і клацнула замочком. Всі погляди зійшлися на ній, і дівчина, яка точно була донькою чи то купця, чи то якогось придворного без титулу, витягла на загальний огляд дві сережки. Вони були срібні, так – з зовсім невеликими камінчиками. Але не треба було мати багато розуму, щоб зрозуміти, що подарунок цій дівчині був у десяток разів ціннішим.