Таємниця Чорного Дракона. Злочинець - Аманді Хоуп
- Чому? – насупив бровки його маленька високість.
- Тому що хоч ти і чудовий хлопчик і дуже мені подобаєшся, я занадто доросла для тебе.
- Я швидко виросту! - продовжив уперто принц, надувши губи і склавши руки на грудях.
- Коли ти виростеш, я вже буду старенькою, - постаралася відповісти якомога серйозніше, але ласкавим тоном.
Він такий кумедний, що ніяк неможливо стримати посмішку.
- Про це не хвилюйся, - несподівано зрадів його високість і, схопившись, потягнувся до мене ручками. - Я уповільню твоє старіння!
- Стій! - встигла вигукнути я, загородившись лише чашею з морозивом. - Знову на мені будеш магічити?
- Я трошки, - зробив невинне личко маленький хуліган, тільки приховати хитрі іскорки в очах він ще не вмів.
- Ні! - підскочила я і відбігла на безпечну відстань. – Тобі заборонено експериментувати на людях!
Нагадала йому слова принца старшого, тільки це не справило належного ефекту.
Хлопчисько несподівано заразився азартом від мого переляку і заходився мене наздоганяти з таким злісно-радісним виразом на обличчі, що я, заверещавши, сховалась за стіл із морозивом, чим тільки додала йому сміливості.
- Халгер! - почала йому через укриття. - Я тобі не дозволяю використовувати на мені магію!
- Не бійся, це не боляче! – заявив цей дрібний капосник і продовжив до мене наближатися.
Іншого разу я розсміялася б над його словами, але зараз стало не до жартів. Невідомо, що може наробити цей чарівник.Якщо його магія здатна давати зростання і розвиток, значить, може досягти і протилежного ефекту? Що ж, я знову можу стати маленькою дівчинкою? Ні, якби мені було вже багато років, пропозиція омолодитися – тільки потішила б. Але в мене і так у цьому світі зовсім не мій вік, ставати ще молодшою немає жодного бажання.
Ми кружляли навколо столика з морозивом, і я цілком серйозно намагалася втекти від семирічної дитини. Мене рятувало те, що на відстані він не міг магічити, необхідно було до мене доторкнутися. Якби це дитя не було магом, схопила б у оберемок і нашльопала гарненько, щоб задниця вся синя була.
Коли я вже почала злитися, і вигадувати, як би його так схопити і надавати по м'якому місцю, щоб він не міг свої ручки розпустити і начаклувати чогось непотрібного, але мене саму схопили за талію, тільки зовсім не дитячі долоні. І я виявилася притиснута до теплих чоловічих грудей.
- У доганялки граєте? - пролунав над вухом голос Чорного дракона.
"Цього тільки не вистачало" - подумала прикро, закотивши очі до стелі.
При появі старшого брата Вовченя став смирним, тільки дивився на Дракона насторожено-сердито. Знову той завадив йому повеселитися.
- Пані Алана дуже добре вміє тікати, тільки вона забула про те, що все одно буде спіймана, - прошепотів Асгард, обдавши своїм подихом мою шию, викликавши хвилю мурашок по тілу.
- Анітрохи, - спробувала я звільнитися з його обіймів. – Пані Алана воліє й надалі бігати.
- У неї це не вийде, - ще нижче нахилився його високість, легко доторкнувшись губами до вуха.– Я її всюди знайду!
"Мама дорога!" - мене відразу в жар кинуло. А останні крихти розуму, що посилено намагався мене не покинути, просто прокричали: «біжи!»
- Вона моя! – тикаючи в мене пальчиком, крикнув Вовченя, повернувши нас зі старшим до дійсності. Про дитину ми й забули.
- Десь я цю фразу вже чула, - сказала собі під ніс, але Дракон уловив, судячи з настороженого виразу обличчя.
Вибралася з його обіймів, підійшла до малого.
- Повтори, що ти сказав, - попросила його, присівши навпочіпки, щоб бути на одному рівні з хлопчиком.
- Ти моя, - насупившись, повторив малюк, поглядаючи з-під чола на брата.
Дракон ніяк не відреагував, лише спостерігав за нами, притулившись до одвірка дверей і склавши на грудях руки. Напевно, слова дитини його лише потішили, всерйоз він їх не збирався сприймати.
Що ж, доведеться провести виховний процес самій, причому обом представникам правлячої династії.
- Я іграшка? - спитала молодшу Високість, намагаючись, щоб голос звучав рівно, без сарказму.
- Ні, - відповів Вовченя, поки не розуміючи, куди я хилю.
- Я твоя конячка? - продовжила так само ласкаво.
- Ні, - ледве чутно промовив хлопчик, ховаючи погляд і починаючи, мабуть, уже розуміти, куди я хилю.
- Може, я дерев'яний столик, який ти можеш поставити у своїй кімнаті?
Малюк посміхнувся від такого припущення, але все ж таки сказав чергове: «ні».
- Тоді може я людина, така сама, як ти, з вільною волею та вибором?!
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно