Не можна вбити - Велена Солнцева

Настя

Мені було страшно, страшно від того, що я більше ніколи нічого не побачу, що в цьому світі рівноцінно самогубству. Я не так довго тут пробула, але достатньо для того щоб зрозуміти, що слабких тут пережують і не факт що кістки виплюнуть, тому що виявилося на них теж охочі знайдуться.

-Ти як? - напевно вже всоте запитав мене Захар.

-Вже краще. - дійсно стало трохи краще, я могла розрізнити силуети і це вселяло певний оптимізм, що засліпила я не назавжди. Можливо це одне з тих випробувань, які мені доведеться пройти, впевнена в цьому світі все не просто так.

-Добре. Можеш сказати що бачиш, щоб я розумів у якому темпі нам рухатися?

Захар робив ще кілька спроб переконати мене повернутися назад, і спробувати знову, коли до мене повністю повернеться зір, навіть спробував відвести силою. Зупинився тільки коли я закричала що не пробачу йому цього ніколи.

-І ось скажи мені Настя, чому ти не використала силу слова з арахнами? – зло запитав він.

-Бо забула про неї. - зізналася чесно. У мене в той момент від жаху відняло язика, я могла думати тільки про те, що та тварюка загнала мені в шию величезний шип, вколюючи в тіло за відчуттями кислоту, і що мої нутрощі перетворюються на кисіль.

-Як вчасно ти згадуєш про свою чудову здатність. - процідив він крізь зуби, ставлячи мене на місце, і розгладжуючи сукню, яку тільки нещодавно сам і надів, зважаючи на мою повну безпорадність.

Зараз ми стояли посеред печери і експериментували. Величезний рогатий демон, обриси якого я ледве розрізняла, запалював вогняні фаєрболи, а я говорила, якою яскравості вони повинні бути, щоб я бачила їх досить чітко і могла за ним слідувати. Зупинилися на яскраво-жовтому, розміром із тенісний м'яч.

- Настя, говорю востаннє, якщо щось йде не за планом ми відступаємо, я не хочу ризикувати тобою.

Серце завмерло, щоб наступної миті підстрибнути і забитися втричі швидше. Хто б міг подумати, мені сподобався хлопець, потрібно було лише жорстке знайомство, смерть близьких і подорож в інший світ у примарній надії їх врятувати.

-Я зрозуміла.

Чим ближче ми до мети, тим більше в мені прокидається дух авантюризму, який усі ці роки спав непробудним сном. Я навіть не підозрювала, що щось подібне приховано в надрах моєї свідомості.

-Дуже добре, значить можна йти. - він впевнено взяв мене за руку.

Я міцно притискала до боку засалену сумку з фамільяром який значно зменшився, і сонним зіллям для русалок, якщо вони там справді будуть, бо я вже ні в чому не впевнена. Ми повільно просувалися вглиб печери, під ногами іноді щось підозріло хрумтіло, але я намагалася не замислюватися про те, що це може бути. Чим глибше ми проходили, тим слизькішими ставали стіни, я кілька разів послизнулась чіпляючись пальцями за мулисту стіну, але Захар вчасно підтримав. По нозі щось пробігло, і в нього було явно більше ніг ніж треба, голосно верескнула.

-Тихіше. - прошипів хлопець, затискаючи мені рота долонею.

Над нашими головами щось проносилося з тихим шелестом, як добре що я цього не бачу.

-Ми практично на місці. - Прошепотів він мені в саме вухо. - Прислухайся.

Я прислухалася, і почула тихе, ледь чутне бурчання, воно не було схоже ні на що із чутного мною раніше.

-Це віверни, треба підійти до води дуже тихо, вони зараз сплять. Витягуй склянку з зіллям.

Покопавшись у сумці навпомацки витягла склянку. Захар акуратно, побоюючись розбити, забрав її у мене з рук.

-Я зараз виллю зілля у воду, і як тільки скажу ти стрибаєш, пливеш до самого дна. - він на мить замовк, я фізично відчула його оцінюючий погляд. - Сукню треба зняти, заважатиме.

 Кивнула погоджуючись з ним, теж про це подумала, ось тільки насторожував той факт, що бурчання було більше не чути.

-Немає часу на обережність.

Я не відчула дотику, тільки холод, коли сукня впала до ніг. Я більше не відчувала міцної руки, і не бачила величезного силуету, Захар безшумно зник.

-Стрибай. - голосний вигук, і я підскальзуючись, ледь не падаючи, побігла на яскраве світло світлячка, запаленого для мене. Цілком довіряючи Захару рибкою шмигнула у воду. Якби він трохи схибив і світлячок був би не над водою, я б зараз спахувала носом каміння.

Вода поглинула всі звуки, останнє що я чула, був пронизливий крик віверни, від якого ледь не лопалися судини. Зараз мене оточувала темрява і щільна вода, надто щільна, наче кисіль, і я важко в ній пересувалася. Мені здавалося що хтось чи щось чіпляється за мої ноги, намагаючись утримати. Дихання не вистачало, легені буквально горіли, змушуючи піддатися паніці, але всього на мить, бо наступної мої руки натрапили на велику пружну сферу, в яку входили як у щільне желе. Не знаю що це було, але оскільки зворотного шляху немає, дихання вже закінчилося і мізки почали відключатися, я швидко запрацювала руками, проникаючи всередину. Коли голова пройшла крізь щільну стіну, змогла вдихнути. Як це не дивно, але де б я зараз не опинилася, тут було повітря. Ще заворошила всім тілом, і нарешті з гучним ляпасом плюхнулася на щось м'яке.

-Ти хто?

Мелодійний, бархатистий голос змусив здригнутися. Я не очікувала почути тут живу істоту.

-Людина. - відповіла хрипко, все ще намагаючись надихатися.

-Ти не людина. - до моєї щоки м'яко торкнулися, зачіпаючи шкіру довгими гострими нігтями.

-Відьма.

-Це вже ближче до істини. Що з твоїми очима, відьмо?

-Не знаю.

Незнайомець чи незнайомка поклали руку мені на очі, змушуючи спокійно відкинутися. Коли я їх знову відкрила, то побачила перед собою щось дивне. Це все ж таки був хлопець, на це вказували плоскі груди і наявність нічим не прикритих чоловічих геніталій. Довге чорне волосся хвилею струменіло по голій спині, гострі вуха стирчали з-під гладкого покривала волосся, обвішані сріблястими кільцями з дрібними червоними крапельками, червоні очі пильно дивилися в мої. Він був гарний, навіть із цією блідою шкірою, але мене чомусь не чіпала ця краса, ось зовсім.