Втікачка з Сутінкового світу-4 - Марина Сніжна

Діор недобре покосився на мене і кинув:

– Прикрийся!

Спалахнувши до коріння волосся, я схопила з землі плащ і закуталася в нього, гарячково розмірковуючи, що робити. Те, що Воїн ще не вбив демона, давало боязку надію на те, що не все втрачено.

Асдус же раптом розплився у глумливій посмішці.

– Так, крихітко, краще тобі не світити тут своїми принадами! А то, знаєш, важко зосередитися на чоловічих справах. Хоча, звісно, ​​чого я там у тебе не бачив?

Діор з шумом видихнув. Його очі потемнішали. Я ледве встигла кинутися до нього і стримати руку, вже готову зробити постріл.

– Ні, благаю тебе, не роби цього! – потім гнівно поглянула на демона. – Асдусе, знайшов час для своїх безглуздих жартів! Як ви взагалі тут обидва опинилися?

Діор грубувато струсив мою руку і знову спрямував арбалет на демона. Той, здавалося, анітрохи не злякався. Демонстративно схрестив руки на грудях, продовжуючи глузливо посміхатися.

– Якого рожна ти пішла з місця привалу, нічого не сказавши? – буркнув Воїн. – Добре, що я вирішив піти твоїми слідами.

– Ось це ти правильно зробив, чоловіче! За цією крихіткою треба неабияк пильнувати. Вона і кроку ступити не може, щоб не натрапити в халепу!

– Асдусе! – обурилася я.

– Скажеш, ні? – він підморгнув мені нахабним котячим оком.

Про те, як знайшов мене він, неважко здогадатися. За магічним маячком. Мабуть, через нього і відчув небезпеку, що мені загрожує. У будь-якому випадку, не надто хороша думка випитувати подробиці у демона у присутності Діора. Раптом Воїн знає, як знімати такі маячки? А він нам ще може стати в пригоді.

Я даремно намагалася придумати, як змусити Діора не чіпати демона. Щодо того, що він його не вб’є, майже не сумнівалася. Інакше б зробив це одразу. Скоріше за все, хоче провести ритуал вигнання. Але якщо Асдус його допече, то хто знає, чим усе може закінчитися. А в тому, що Асдус може допекти будь-кого, я не сумнівалася. Треба якось рятувати ситуацію!

Безпорадно озирнувшись, ніби щось довкола могло підкинути слушну ідею, я побачила тіло худого, що вже занурилося у воду.

– Може, допоможете йому? – несміливо звернулася я до чоловіків. – Раптом він ще живий?

На здорованя намагалася не дивитися – тому вже точно не допоможеш. Я і за першого, якщо чесно, не надто переживала, хоч би як жорстоко це не звучало. Аж надто вразило те, що побачила в його голові. Якщо помре, це звільнить світ від ще одного мерзотника. Але все ж таки мимоволі почувалася винною через те, що можу допомогти зберегти життя, але не роблю цього.

Демон недбалою ходою рушив до струмка і витяг тіло худого на берег. Весь цей час Діор водив арбалетом за ним, не втрачаючи пильності ні на хвилину.

– Мертвий, – без жодного жалю констатував Асдус, оглянувши розбійника.

– Це через мене? – голос мимоволі здригнувся.

Уявивши собі, що з чоловіка може повстати немертвий, відчула нудоту.

– Ні. Захлинувся, схоже, – Асдус втратив інтерес до тіла і піднявся на ноги. – Крихітко, скажи своєму Воїнові, щоб прибрав цю штуку. А то я можу і не стриматися!

На долоні демона з’явилася вогненна кулька.

– Асдусе, припини негайно! – прошипіла я, бачачи, як примружилися очі Діора.

– Тепер я розумію, – простягнув Воїн. – Амулет у поселенні світився зовсім не через тебе. І давно ви обидва водите мене за носа?

– Діоре! – я мало не задихнулася, усвідомивши те, яких висновків він міг дійти. – Повір, ми нічого поганого не хотіли! Асдус знайшов мене вже у поселенні. Він хвилювався за мене. Ось і захотів простежити, щоб зі мною нічого поганого не сталося. А тобі я не сказала, бо ти б одразу захотів провести над ним ритуал вигнання.

– Так і збираюся зробити, – холодно заявив Діор. – І, сподіваюся, ти мені допоможеш. Якщо, звісно, твоє бажання стати людиною ще не зникло.

– Я і справді хочу стати людиною, – пролепетала я. – Але Асдус мій друг! Я не можу так з ним вчинити.

– Друг?

Здалося, що обличчя Воїна трохи просвітліло, але лише на мить. Потім воно знову набуло колишнього непроникного виразу. Демон поки що не втручався у розмову. Мало того, стежив за нами з явним інтересом і насолоджувався безкоштовною виставою, гад такий!

– Я тобі розповідала про нього, пам’ятаєш? – знову звернулася я до Воїна.

Обличчя рудого виразило ще більший інтерес.

– Невже ти розповіла усі пікантні подробиці про нас, крихітко? – не втримався він від чергового знущання.

І Діор знову почав виходити з себе. Сама вб’ю рудого ідіота! Я ледве втрималася, щоб не зарядити йому в усміхнену фізіономію.

– Це в нього такі безглузді жарти! – поспішно закричала. – Не звертай уваги. А так він взагалі нешкідливий.

Тепер уже обличчя демона спохмурніло. Він явно образився на таку характеристику і обурено засопів.

– Врешті, усе, чого він хоче – це переконатися, що ти не завдаси мені шкоди.