Втікачка з Сутінкового світу - Марина Сніжна

ГЛАВА 5

Не знаю, скільки я так просиділа, прислухаючись до кожного шереху, що долинав ззовні. Чекала, поки мешканці замку точно підуть спати. Минуло, напевно, не менш як година, поки, нарешті, наважилася поворухнутися.

Крадькома наблизилася до дверей і приклала до неї вухо. Нічого. Босі ноги обдавало холодом від кам’яних плит, але це було найменше, що зараз турбувало. Я ладна була ось так, босоніж, в одній нічній сорочці й лише прикрита плащем клятого вампіра, бігти хоч на край світу, аби якнайдалі звідси. Втім, вибору в мене й не було. Ніякого іншого одягу мені не запропонували.

Двері трохи рипнули, коли я обережно їх відчинила. Серце тьохнуло. Затамувавши подих, я прислухалася до тиші, що панувала навколо. Чи не почув хто? Схоже, пощастило. Повільно видихнувши, я вислизнула з кімнати і рушила коридором, крокуючи тим самим шляхом, яким вів Чорний Лорд. Добре хоч канделябри освітлювали шлях. Навряд чи інакше я знайшла б дорогу.

Якнайшвидше спустившись гвинтовими сходами, я пробігла по порожньому незатишному приміщенню до самих дверей. І ось тут чекала перепона, про яку я навіть не подумала. Як відкрити важкі стулки самотужки? Ще засув я з горем навпіл зрушила, хоч і мало не надірвалася від натуги. А двері відчинити ніяк не вдавалося.

Ледве не плачучи, я продовжувала напружувати всі свої невеличкі сили. Ще добре, що я не зманіжена панночка, яка за все життя не підняла нічого важчого за книгу. Все-таки і по господарству постійно доводилося працювати, навіть дрова рубати і мішки тягати. Тож я завжди себе вважала доволі сильною. А тут виявилося, що весь цей час неабияк лестила собі. Але здаватися я не збиралася.

Лаючись про себе і проклинаючи все на світі, а особливо соромітницьку нечисть, що незрозуміло навіщо мене сюди затягла, я продовжувала штовхати важезні двері.

Не дарма кажуть: наполегливому сам Світлий бог допомагає. Після відчайдушних зусиль, від яких у мене вже руки тремтіли, а жарко стало так, ніби я не в холодному замку знаходжуся, а на полі в спекотний день, – таки вдалося хоч трохи зрушити одну кляту стулку. Щілина вийшла невелика, але я все одно в неї просунулася. Хекаючи і проклинаючи свої доволі великі груди, якими я раніше так пишалася, все ж таки зуміла це зробити.

Відчуваючи, як усередині спалахує радість від цієї маленької перемоги, побігла по подвір’ю. Намагалася якнайменше шльопати босими п’ятами і раз у раз озиралася на всі боки: як би який упир чи немертвий слідом не ув’язався. Ще пощастило, що міст через рів у замку не підіймали на ніч. Мабуть, боятися тутешнім мешканцям не було чого, що мені тільки на руку.

Напружуючи пам’ять, я згадувала, в який бік треба йти. Орієнтувалася я завжди непогано. Варто було один раз пройти якоюсь дорогою, як легко її запам’ятовувала. Тож це стало в пригоді. І все одно я боялася, що десь не там зверну. Адже пересуватися доводилося вночі, і я нічого не могла розгледіти. Але вирішила, що довірюся своєму чуттю і просто піду, куди серце кличе.

Уїдливий внутрішній голос, звісно, намагався вставити свої п’ять копійок. Мовляв, а що коли наткнешся на нечисть якусь ще гіршу за Чорного Лорда. Але я намагалася його не слухати. От коли наткнуся, тоді й подумаю, як бути. Залишатися ж в моторошному замку і ставати частиною кровожерливої ​​родини зараз здавалося найгіршим, що тільки можна собі уявити.

Пересуватися доводилося швидко, щоб задубілі ноги хоч трохи зігрілися. Та й я пам’ятала, що будь-якої миті за мною можуть пуститися навздогін. Тож треба, не шкодуючи сил, пройти якнайдалі. Від переходу в Сутінковий світ їхали ми не надто довго, і я сподівалася, що мій задум все ж таки не безнадійний.

Побачивши поселення, яке ми з Чорним Лордом точно проїжджали, я ще більше збадьорилася. Отже, іду правильним шляхом.

Не встигла я про це подумати, як з темряви наче нізвідки за кілька кроків переді мною виросла темна постать.

Не знаю, як змогла стримати крик! Напевно, все-таки розум утримав. На допомогу мені тут явно ніхто не прийде. А от на крики може з усіх щілин будь-яка погань полізти, що може виявитися страшнішою за якусь одну постать.

Насторожено вдивляючись у обриси незнайомця, я зробила кілька кроків назад. Судячи з вигляду, чоловік, теж у темному плащі. Звідси обличчя не розгледіти. Він стоїть спиною до місяця, і навіть це моторошно криваве світило не стане мені зараз помічником. Я розрізняла лише густе волосся, що розсипалося по плечах, і темну пляму замість обличчя.

Що ж робити? Тікати назад?

Все в мені сколихнулося обуренням від цієї думки. Стільки пройти, стільки страху натерпітися – і все даремно?! Повернути назад через першого-ліпшого перехожого? Ну ні! Може, цей чоловік виявиться і не страшний зовсім. Адже Чорний Лорд говорив, що тут і люди живуть. Надія, звичайно, слабка на те, що це людина, але я все-таки вчепилася за неї.

Чоловік трохи схилив голову набік, явно розглядаючи мене. Часу на роздуми я йому вирішила не давати. Жваво заговорила, посміхаючись на весь свій тремтячий від переляку рот:

– Доброї ночі вам! Ніч сьогодні чудова, чи не так? Одне задоволення прогулятися!

Що я взагалі верзу? А, начхати! Треба йому зуби заговорити і, доки не схаменувся, прослизнути повз і дати стрекача. Та й взагалі, раптом він мене за свою прийме? За іншу нечисту. Ну, дійсно, якій нормальній дівці прийде в голову ночами десь вештатися? Хоча начебто є особливі дівчата, які так роблять… Ой, матінко! Аби він мене за гулящу не прийняв! Треба вигадати вірогідний привід, щоб навіть думки цієї в нього не допустити.