Втікачка з Сутінкового світу - Марина Сніжна

– Не бійся, дівчинко. Це просто дух.

І він справді вважає, що це має мене заспокоїти?

– Деякі смертні мають за життя більшу енергію, ніж інші. І якщо перед смертю вони не згодні з тим, що мають піти назавжди, їхні душі чіпляються хоч за якусь подобу життя. Більшість таких створінь залишаються тут, у Сутінковому світі. Деяким, сильнішим, іноді вдається прорватися назовні, через подібні переходи, що ти бачила на озері. І тоді вони починають турбувати смертних. Деякі навіть набувають подобу матеріальності. Але це дуже довга історія, і про все це ти дізнаєшся і сама. З часом. А ми вже майже приїхали.

Вампір махнув рукою, вказуючи на громаду замку, що виросла попереду. На тлі червоного місяця він виглядав ще зловіснішим. Я нервово проковтнула.

– Що це?

– Це твій новий дім, – почулася незворушна відповідь. – Там на тебе чекає твоя нова родина.

У мене щось усередині тривожно занило. Найменше я хотіла сприймати подібне місце домом. А про ту родину, яка могла б тут жити, і думати було страшно.

Клятий вампір знову підслухав мої думки і видихнув на вухо:

– Колись вони всі були такими, як і ти. Звичайними людьми. Тобі не варто їх боятися.

Його слова вразили настільки, що навіть страх на якийсь час відступив.

– Звичайними людьми?! І ви також?

– І я також, – озвався він з усмішкою. – Поки Володар не прикликав мене служити йому.

Володар ще якийсь! Чим далі, тим глибше це болото! Я вирішила, що не уявлятиму, як може виглядати тутешній Володар, і знову спрямувала тужливий погляд на замок, що все більше наближався.

Помітила, що навколо споруди розкинулося ціле поселення. Розгледіти, звичайно, все в деталях було неможливо в темряві. Але потішило вже те, що, напевно, там є і звичайні люди. Якщо доведеться провести тут якийсь час, то не тільки в товаристві вампірів. А в тому, що надовго я тут не залишуся, навіть не сумнівалася. Все одно знайду спосіб втекти!

Прокляття! Вічно забуваю, що клятий нечистий може чути, про що я думаю. І я стала завзято приховувати думки про втечу щоразу, як вони з’являлися. Що було вкрай важко. На щастя, коментувати Чорний Лорд це не став. Схоже, впевнений, що нікуди я від нього не подінуся. І якось це не дуже тішить.

Проїхавши широким мостом, перекинутим через справжнісінький рів з водою, ми опинилися у внутрішній частині замкових будівель.

Раніше про замки я тільки в казках чула, тому відчула мимовільний інтерес, озираючи все на власні очі. Звичайно, дивно було, що нечисть мешкає не на похмурих цвинтарях, а у звичайних будівлях. Але, мабуть, цьому теж є якесь пояснення. І рано чи пізно я його отримаю, судячи з загадкових фраз Чорного Лорда. Втім, чи хочу я його отримувати? Тяжко зітхнула, розуміючи, що зараз нічого не можу зробити, щоб змінити ситуацію.

Навколо не було ні душі, та й не дивно. Час пізній. Хоча наскільки відрізняється місцевий час від нашого, важко зрозуміти. Може, у них навпаки ночами життя лише починається.

Але судячи з того, що довкола було тихо, у цьому нечисть від нас не відрізнялася. Хоча ледве Чорний Лорд зіскочив з коня, звідкись почулися важкі човгаючі кроки. Вони лунко віддавалися в навколишній тиші й змушували відчувати занепокоєння. Вампір дбайливо спустив мене з коня і навіщось сильніше загорнув у плащ. Його незрозуміла турбота стосовно мене все більше лякала. Невже я справді подобаюсь цій дивній істоті? Краще б це було не так!

З тіні вийшла постать, і я інстинктивно зробила крок за спину Чорного Лорда. І вже звідти обережно виглянула, намагаючись роздивитися ще одного мешканця Сутінкового світу.

Це виявився звичайний старий з косматим неохайним волоссям і такою ж бородою. Одяг нічим не відрізнявся від того, що носили у нашому поселенні: широка біла сорочка і мішкуваті штани. Але щось у вигляді старого непокоїло. Спершу я навіть зрозуміти не могла, що саме здається дивним. А потім усвідомила! Від нього відчувався холод, а очі були позбавлені звичного живого блиску. Здавалося, переді мною мертве тіло, що якимось незбагненним чином рухається, але при цьому не думає і не усвідомлює це. Може, мені все тільки здається зі страху?

Ні слова не кажучи, старий взяв коня під повід і повів за собою.

– Що з ним не так? – тихо промовила я, не в змозі відірвати погляд від його постаті.

– Він «немертвий».

– Я і так бачу, що він не мертвий, – з подивом відгукнулася я.

– Ти не зрозуміла, – Чорний Лорд обернувся до мене і поклав руки на мої плечі. Злегка стиснув, від чого по тілу розлився ще більший холод. – Він не живий, але й не мертвий. Ми називаємо їх так, як я щойно сказав. Так простіше.

– І як з ним таке сталося? – пробелькотіла я з жахом.

– Таке відбувається, коли ми осушуємо людину, але вирішуємо її не вбивати. Вона стає слухняним знаряддям нашої волі, але не може мислити самостійно.

Руки на моїх плечах здалися двома гирями. Я мимоволі здригнулася, усвідомивши, що подібна доля може чекати й на мене.

– Наскільки я розумію, ви робите таке з людьми через якусь провину? Що зробив цей старий?