Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

- Так, будь-яку суму, – гордо стріпнувши волоссям, я відступила назад, знову обпершись об стіну. – І я заплачу вам негайно, щойно ступлю на рідну планету. Або десь в іншому місці, - пробелькотіла я, коли помітила, що Дейв не полишає наміру заволодіти мною.

Щось голосно гупнуло по оббивці корабля, на якусь мить зникло світло, почулися вигуки, а потім все стихло. Я завмерла в очікуванні, що ж скаже Дейв? Що коли він погодиться на мої умови?

Та замість щось сказати, він грубо вхопив мене за руку, відсмикнувши від стіни, наче ганчір’яну ляльку.

- Мені твої гроші не потрібні, - майже торкаючись вустами моїх вуст, хрипло промовив він. – Зовсім не потрібні.

- А що ж вам у такому разі потрібно?- відвертаючи обличчя, прошепотіла я. – Мабуть, акції компанії, дарча на усе моє майно, земельний наділ?

- Яка ж коротка у тебе пам'ять, Мірандо. І чому я маю щоразу повторювати? Мені потрібна саме ти, твоя невинність та краса, а ще – добровільна згода на шлюб.

- Але…

Цієї миті на моєму лівому зап’ястку клацнув замок. Поглянувши, я побачила браслет – широкий, зі щирого золота, немов зорями, прикрашений безліччю різнокольорових мерехтливих камінців.

- Що це таке? – я облизнула пересохлі вуста, почуваючись заручницею.

- Тепер ти від мене нікуди не втечеш, - викрадач пестливо провів пальцями по оголеній шкірі руки, легенько стиснув вище ліктя, посміхнувся, пильно вдивляючись у вічі.

– А невже досі у мене була така можливість? – буркнула я.

 Висмикнувши руку, я спробувала зняти із себе браслет. Але спроби були марні - той намертво зафіксувався довкола мого зап'ястя, трохи врізаючись у тіло.

- Звичайно ж ні. Хоча… певні можливості все ж таки були. Але тепер ти просто змушена будеш стати моєю дружиною.

- Невже тільки через цей браслет? – зухвало хмикнула я. – Що, він такий дорогий? Але нехай скільки вартує ця прикраса, я…

Ту я осіклася, бо зрозуміла, що верзу нісенітниці. Це пояснювалося затьмаренням свідомості.

Та я швидко оговталася і продовжила: - Коли навіть прикраса є цінним артефактом, або… або навіть коли всередині є чіп, то я… Я все одно буду пручатися. Хіба… хіба тільки мене триматимуть, змушуватимуть силою…

- Не бійся, я не буду тебе ні до чого примушувати силою, проти твоєї волі.

Я видихнула з полегшенням:

- Справді? Не будете? Але як же оце? – і я тицьнула браслетом йому під ніс. – Ви щойно одягнули на мене хитромудрі кайданки із секретом, якого я поки що не знаю, але згодом... Тобто, ловлю вас на слові – нічого не станеться проти моєї волі?

 - Бо ти вийдеш за мене заміж за власним бажанням.

- Тобто… усе тільки через кохання, так?

- Я справді у тебе закоханий до нестями, - ці гарні й чарівні слова із його вуст звучали якось аж занадто вже прісно, награно, і я, звісно, зовсім у них не повірила.

- Тільки закохані можуть таке казати своїм обраницям, - хмикнула я. - Але… Але мені дуже цікаво дізнатися – коли це ви встигли аж так сильно у мене закохатися? Невже ми десь бачилися раніше? У чому я дуже сумніваюся, і все ж?