Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

– Джі Ліне!

Постріл, крик, тупіт ніг за стіною…

– Сюди! – І це вимовив точно не князь.

Сотні крил закрили сонце, на землю опустилася тінь. Лисиця пішла на голос – до стіни та сухостою, що її оперізував.

– Униз!

Яма. Просто виїмка у камені, яку язик не повернеться назвати печерою. Найімовірніше, слід давнього вибуху, прикритий хмизом.

Усередині – четверо рудих різного віку. Схожі один на одного так сильно, що немає сумнівів: брати. Одягнені непогано, наймолодшого сміливо можна назвати товстуном. Поряд із ними – старша дівчинка. Наїжачена, з шаленим блиском в очах…

І Ренс. Залитий кров’ю, але міцно перев’язаний шматками світлої сорочки одного з хлопчиків. Здається, живий.

Лисиця відкинула крячу, і та, одурівши від щастя, полетіла в протилежному від зграї напрямку.

– Як він?

– Ніяк, – сказала дівчинка, кусаючи губи. – У живіт попало. Скоро відмучиться.

– А де князь? – Меліса бачила: тут вона допомогти не може.

– Який князь? – буркнула юна шесс.

Знайшла час для демонстрації характеру!

– У вас тут багато сторонніх? Де він? Де той, кого ти лупцювала ні за що, і хто гори перетнув, аби тебе, дурепу, врятувати?!

Дівчинка залилася фарбою.

– Там. – Махнула на вежу. – Ми його зупиняли, але він як ненормальний став. Сказав, що має вбити його власними руками. Шефа. А він – лінг. Шеф. А цей ні. Князь. Чому він князь? Адже князі в замку сидять. У них охорона і поліція!

Лисиця зітхнула, подумки зважила час і варіанти.

– Не у всіх, – відповіла з гримасою, що мала означати посмішку. – Там є прохід, так? – Кивнула на трохи поламані зарості. – Зліва?

– Не йдіть туди! – сполошилися хлопці. – Вежу ось-ось знесе!

– Тому що?..

– Ми – найкращі! – вигукнув товстун.

– Тобто наші амулети найкращі, – уточнив його старший брат, – а зараз вежа сама як амулет. Ми знали, що шеф зробив із неї фортецю і сховається там, якщо щось трапиться. Й інша гниль насамперед побіжить туди. Вони ж не знаються на цьому. Сонька випустила трохи вільної магії, то вони й обіс… вибачте. А звідки їм знати, що з вежі вже три години помалу сочиться чиста магія? Крячі таке люблять. Вони все перевернуть у пошуках джерела. Це як опіум. Вічне щастя.

Злагодженої роботи від підлітків Меліса не чекала. Схоже, вони планували це давно, а не після втечі Ренса. І чому він не приєднався до всіх? Ще й скаржився, що полонені шесс нічого не тямлять у магії. Можливо, проблема полягала в тому, що магія погано давалася самому Ренсу?

– Будьте обережні! – Лисиця відмахнулася від особливо зухвалої крячі і накрила яму, де ховалися шесс, ще одним оберемком сухостою. – Не висовуйтесь.

– Не йдіть туди!!!

Начебто у Меліси був вибір…

***

Револьвер із порожнім барабаном лежав біля стіни, яка поблизу виглядала нітрохи не краще за інші руїни. Те, що вежа ще стояла, було дивом. У неї стільки разів потрапляли великі снаряди, що їхні сліди траплялися чи не частіше, ніж ціле мурування. Ситуацію рятувала товщина – коли Лисиця відкрила вузькі, оббиті металом дубові двері, то вразилася тому, наскільки всередині тісно.

Крізь бійниці майже не проникало денне світло. Очі не відразу звикли до напівтемряви, і доводилося йти мало не навпомацки.

Внизу, як і очікувалося, панувала абсолютна порожнеча, і Меліса, не марнуючи дорогоцінні миті, піднялася скрипучими іржавими сходами на другий поверх.

– Джі Ліне! – Князя вона не сплутала б ні з ким іншим.

Він сидів, привалившись спиною до важкого дерев’яного столу – головних тутешніх меблів, накритих газетою. У кутку висів гамак, біля найближчої стіни виднілися полиці з пристойним запасом консервів і різними дрібницями на кшталт ліхтарів та інструментів. Під столом зберігалися коробки з рушничними патронами. Сама рушниця валялася віддалік – нова, з майстерно прикрашеним прикладом та оптичним прицілом. Ще дві лежали в довгому ящику під гамаком.

– Я майже дістав його, Лисице. Чому хоч раз у житті мені не могло пощастити? А так… Одна куля у плече – і все.

– Не час стогнати, князю. Ти майже дістав його, а тепер треба зробити так, щоб крячі не дістали нас. Виглянь у віконце, надихнись і… Ти поранений?!

Меліса не бачила крові, але Джі Лін був сам на себе не схожий.

– Не знаю. – Він байдуже знизав плечима. – Є сенс просити тебе піти?

– Спробуй. Хочеш підказку? Перепиши на мене Пагорби, і я подумаю про це. – Лисиця вийняла рушниці з ящика і закинула його на підвіконня, щоб хоч трохи ускладнити крячам життя. – Розповідай!

– Навіщо? Ти ж не лікарка…

– А раптом тебе треба милосердно добити? – Меліса спустилася вниз і замкнула двері. – Там вище є прохід? – крикнула, повертаючись назад. – Чи все завалено?

– Є.