Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

− Стривайте, сьєре, − відмирає Фалькар, хапаючи того за лікоть. − Ви можете нормально пояснити, як це можливо? І що, крім злиття, ми повинні зробити, щоб наша дитина жила?

− Ага, значить я правильно визначив, що батько ви, − задоволено киває той. − Що ж, точніше я вам зможу все сказати, коли будуть результати повного обстеження. А поки що можу лише робити припущення. Швидше за все, ваша майбутня пов'язана, маючи в утробі… ваш генетичний матеріал якимось чином змогла звідкись отримати заряд енергії, близької до тієї, яку генерує жінка в момент зачаття. І цієї енергії їй вистачило, щоб сталося запліднення її власної яйцеклітини. Цього, звісно, ​​мало, щоб гарантувати нормальний розвиток плода, але поборотися за щасливий результат варто.

Він ще щось говорить, а я раптово ловлю на собі якийсь напівбожевільний, палаючий погляд Жозелін. Вона підіймається на ліктях, подаючись до мене всім тілом, навіть лякаючи трохи абсолютно неадекватним виглядом. А наступної миті зривається з ліжка і несподівано кидається мені в ноги.

− Ти що твориш?! − смикаюся я від неї.

− Сьєро ... − хрипить куарда, обхопивши мої коліна і притискаючись до них обличчям. – Я життя за вас віддам… Ви навіть не уявляєте…

− Е, ні-ні-ні! Жодного «життя віддам»! Ти що несеш? – вигукую обурено, вже навіть не намагаючись віддерти від ніг цю божевільну. Видно ж, що марно. Кидаю безпорадний погляд на ошелешених чоловіків, а потім знову на неї. – Твоє життя твоїй дитині потрібне! І взагалі, до чого тут я?!

− До речі, так. До чого тут сьєра? − зацікавлено подається до нас лікар.

– Це ваша енергія… вночі… ви так щедро ділилися нею. Це ви своєю добротою подарували мені диво, − схлипує моя компаньйонка, абсолютно вибиваючи мене з колії. Час самій уже кричати: «Та невже! Не може бути!" – І потім уранці… Усі у палаці відчули вашу з адаміром енергію.

Вона що серйозно? Відчуваю, як заливає щоки збентежений рум'янець. Що, справді весь палац? Матінко... А Рок? Він знає? Хоча дурне питання. Звісно, ​​знає.

Потім... Я подумаю про це потім. Зараз не про мене йдеться.

Я виразно киваю на Жозелін Фалькару.

Ну, не гальмуй уже, допоможи своїй нареченій підвестися.

У чолов'яги сьогодні явно день приголомшливих подій. Он уже який блідий стоїть. Але мій погляд розуміє правильно. Кидається до нас, схиляється до дівчини, що досі бурмоче про свою вічну подяку, і м'яко намагається її відліпити від моїх колін. Я теж починаю йому старанно допомагати. Жозелін не відразу, але врешті-решт все-таки дозволяє нам підняти її на ноги, а потім взагалі обіймає величезного куарда за шию з тихим плачем, явно перебуваючи в неадекваті від зашкальних емоцій. Навіть уявити не можу, що вона зараз відчуває.

Чоловік ніжно обіймає її, тихо шепочучи щось втішне, вдоволене і дуже лагідне, і веде назад у ліжко.

Шалено рада за них, але... Я тут зараз точно зайва. Треба йти.

− Це правда? − з виглядом крайньої наукової зацікавленості звертає тепер вже на мене всю свою увагу лікар. І цей туди ж. Цікаво, у куардів всі лікарі такі маніяки на вигляд?

− Що саме? – роблю я безневинний і позбавлений будь-якого розуміння вираз обличчя.

− Те, що сьєра Жозелін каже, − уточнює ескулап, не поспішаючи вестися на мою хитрість, і роблячи малесенький крок у мій бік.

− Навіть не уявляю, − знизую плечима і відступаю. − Добре, мені вже час. Я пізніше зайду. І всі питання щодо моєї енергії раджу ставити моєму чоловікові, адаміру Шаєра. Думаю, він з великою радістю вам відповість. Сьєре Фалькар, я вас у коридорі зачекаю.

І я вискакую в цей самий коридор, ігноруючи те, як злякано витягнувся обличчя лікаря при згадці про Рока, і не чекаючи відповіді від Рокового начальника безпеки. Їм із Жозелін явно є про що поговорити наодинці, а зі мною нічого не станеться, якщо я трохи постою біля вікна навпроти палати.

У вікна виявляється досить спокійно і ... хочеться сказати безлюдно, але правильніше, мабуть, безкуардно. Смішно звучить. От завжди дивувало, якщо в книгах про якісь інші раси, стосовно їхніх представників вживаються слова, похідні від «люди» або «людина». Хоча до чого це я? Зовсім кудись не туди думки поскакали.

Закусивши губу, намагаюся зрозуміти, чи може бути правдою припущення Жозелін, що вона завагітніла через мене? Хм, неоднозначно вийшло. Фалькар зі мною може посперечатися. Ха-ха. Але... А якщо дійсно правда? Це навіть у голові не вкладається. Хоча лікар все доволі гарно пояснив. Логічно, як на мене. Просто... важко це сприйняти.

Але ж як я за неї рада! Словами не передати, наскільки.

І яка різниця, через мене це сталося, чи ні. Головне, що сталося, і у Жозелін буде своя дитина, про яку вона так мріяла. Впевнена, Фалькар все зробить, щоб допомогти їй зберегти це дитя.

Обертаюся спиною до вікна і, притулившись стегном до підвіконня, вивчаю порожній коридор. І погляд чомусь сам собою притягується до тієї палати, де Ескаєр Лаяре знаходиться. І думки якось самі собою повертають у той бік.

Все ж таки цікаво, що він тут робить? Невже якось замішаний у тому, що трапилося вчора?

Хоча навряд чи. Знаючи Рока і маючи вже деякі уявлення про закони куардів, можу припустити, що тоді він точно лежав би не тут, а десь у менш комфортному місці. Або до нього охорону приставили б якусь. А тут нікого нема.

Я так зосереджено дивлюся на зачинені двері палати Лаяре, що здивовано здригаюся, коли вони раптово з гуркотом відчиняються.

– Допоможіть! − у ще більшому шоку чую я придушений чоловічий хрип. − Хто-небудь ...