Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

− Так, мій адаміре, – хрипить покірно той, схиляючи голову.

− Виконуй! – звучить сталевий наказ.

Есбешник Рока знову здригається, з хрипом втягуючи повітря у легені. І важко вирівнюється, щоб обернутися до мене. Щоправда, очей не підіймає. І виглядає так, що гарніше в труну кладуть.

− Сьєро, прошу йти за мною.

Я ж підіймаю погляд на Рока. Такого чужого зараз. Відстороненого. Сповненого сталевої, гнітючої влади. Мені хочеться зробити крок до нього, щоб обійняв і сховав від цієї реальності. Але це неможливо.

І я лише, закусивши до крові губу, слухняно киваю. Адаміру Рокадо Шаєра потрібно розібратися в тому, що трапилося, а не дружину няньчити.

У коридорі лазарета вже зібралася купа народу, переважно лікарі та військові, судячи з форми. Цікаво, де ж усі вони були, коли Ескаєр помирав і кликав на поміч? На мене знову всі дивляться, але я надто вибита з колії, щоб хоч якось аналізувати ці погляди. І мовчки йду геть в супроводі Фалькара та ще двох гвардійців, що за його наказом рушили вслід за нами.

Майже всю дорогу від лазарета до наших з Роком покоїв Фалькар похмуро мовчить. І я теж мовчу, намагаючись хоч якось укласти в голові все те, що трапилося щойно. На моїх очах померла людина. Тобто, не людина, але яке це має значення? Ескаєр Лаяре, біологічний батько мого сина, помер при мені. І звинувачують у цьому мого чоловіка. Але ж Рок не міг цього зробити. Я не хочу в це вірити. Не можу.

Мені ніколи ще не доводилося бачити смерть так близько. Бачити останні хвилини живої істоти. Мама померла у своїй палаті вночі, ми з Ваською дізналися про це лише вранці. І попри все те, що вона творила і говорила стосовно батька, він відразу приїхав і взяв на себе розв'язання всіх проблем, пов'язаних з її смертю, відгородивши нас із сестрою від тих турбот.

А зараз... мене досі трясе від побаченого, від усвідомлення жорстокої реальності, від страху, чим усе це може обернутися. І від того, як можуть вивернути мою присутність у палаті Ескаєра.

− Сьєре Фалькар, − наважуюсь я заговорити з похмурим куардом, що йде поруч зі мною. – Я… мені дуже прикро, що через мене вам дісталося від адаміра. Я цього не хотіла.

− Ви ні в чому не винні, сьєро. Я заслужив цю догану, оскільки не повинен був залишати вас одну, − кинувши на мене короткий погляд, спокійно вимовляє куард.

– У вас була поважна причина, – заперечую я тихо.

− Це не виправдання, я несу за вас відповідальність. Ви могли постраждати.

Він каже впевнено, але це аж ніяк не применшує почуття провини, що гризе мене зсередини. І лише додає гнітючої тяжкості на душі.

Але я більше нічого не говорю. Будь-які слова зараз здаються порожніми. І решту шляху старанно намагаюся остаточно не розклеїтися. Перед очима спалахують жахливі видіння ледь живого Ескаєра, який тягнеться до мене скоцюрбленими пальцями. Останнє його слово було «Рок». Чому? Хотів, щоб я його покликала? Чи звинувачував?

Чи здатний Рок на вбивство? Мені страшно ставити собі це питання. Тому що я боюся відповіді, яку знаю на підсвідомому рівні. Знаю, що здатен. Як би м'яко він зі мною себе не поводив, але білим і пухнастим навіть я його назвати точно не можу. Але ось так… Пораненого. Ні, не можу повірити. Не можу.

Але ці брудні мерзенні звинувачення Лаяре все звучать у голові. Його жахливі натяки… на мою участь. Невже в це хтось повірить? Адже Рок знає, що я не така. Знає ж. І точно знайде спосіб довести правду. Але він був такий холодний. Так злився. І на мене також. Я це відчула. І від цього так… прикро і боляче.

У наших покоїв Фалькар дає гвардійцям наказ зайняти пост зовні біля дверей, а сам прикладає долоню до панелі замка, щоб підтвердити свій доступ.

− Прошу, сьєро, − із запрошенням веде рукою, явно збираючись зайти слідом.

Я набираю повітря в груди, збираючись сказати, що йому не обов'язково сидіти зі мною, але вчасно згадую, який жорсткий наказ він отримав від Рока, підкріплений дуже наочним аргументом, і закриваю рота назад. Нехай стереже. Мені й самій страшнувато залишатися одній, як на те пішло.

У вітальні відчувається щось дивне. Проходячи в кімнату, я з подивом озираюсь довкола, намагаючись зібратися з думками та зрозуміти, що саме мене збентежило. Можливо, це лише нерви. Після того, що сталося, все здається іншим. Жахливим. Викликає тривогу.

Обхопивши себе долонями за плечі, я спостерігаю, як у вітальню заходить Фалькар, який затримався за дверима, щоб віддати розпорядження гвардійцям. Обводить кімнату уважним поглядом, зупинившись на мені, зачиняє двері, робить ще крок. А наступної миті його тіло вигинає дугою, трясе, як у припадку, а по стінах кімнати пробігає якась напівпрозора хвиля, наче кола на воді.

Фалькар з диким ревом скидає в повітря іскристі руки, явно маючи намір щось зробити, чи когось атакувати, але наступної миті на його грудях з тихим вибухом розквітає чорна пляма.

− Сьєро, біжіть, − хрипить він, падаючи на коліна і завалюючись обличчям у підлогу.

Мозок ще намагається усвідомити те, що трапилося, з грудей рветься несамовитий вереск, а рот мені раптово затикає чиясь жорстка долоня, разом перекриваючи подих і притискаючи мене спиною до когось величезного і чужого.

− Не слухай його, маленька фуента. Не треба тобі нікуди тікати. Дехто хоче повернути тебе собі.

Що?! Я сіпаюся, впиваючись нігтями в руку цього мудака, а потім, недовго думаючи, кусаю його за долоню, змусивши грізно гаркнути щось невідомою мовою і трусонути мене так, що навіть зуби клацають.

А наступної миті на мій лоб лягає друга долоня незнайомця, і мозок вибухає болем від втручання чужого розуму. Він наказує щось. Вимушує… спати. В очах все тьмяніє, до горла підкочує нудота, тіло безпорадною ганчірочкою повисає в руках незнайомця. Я ще намагаюся тріпатися, мляво відбиваючись і брикаючись, але мене підхоплюють на руки й чомусь несуть на терасу.

− Відпустіть мене, − шепочу неслухняними губами, марно чіпляючись занімілими пальцями за жилясте зап'ястя. – Мій пов'язаний… адамір Шаєра…