Не повертай мене - Джулія Рейвен

Щоб не наводити метушні, я наказав Еммі зупинитися за кілька кілометрів від заправки.

— Ну й навіщо ми… — озирнулася вона, шукаючи відповіді. 

— Треба поговорити, — сухо кинув я. Нік смикнув за ручку, маючи намір вийти, але я його одразу заспокоїв:

— Сиди і стеж, щоб усе було спокійно.

— Ну, як завжди, — ображено пробухтів брат.

Мія солодко сопіла на задньому сидінні. І як їй лише сон іде? Як дитина заколисується під ритмічні рухи.

Ми відійшли на пристойну відстань. Дорога була сільська і йшла через ліс, тому навряд чи нас міг би хтось почути.

— Ну і навіщо ми зупинилися?

— Я маю підозри, що поки ми мило розмовляли, в машину поставили прослуховування.

— Ян, не вигадуй! — заперечила Емма, схрестивши руки на грудях.

— Нам треба змінити машину, — твердо промовив, не зважаючи на її нерви.

— І як ми це зробимо?

— По дорозі є мотель, приглянемо потрібну машину і поїдемо. От і все!

— У тебе все так просто, — заскиглила Емма, потираючи перенісся.

— Якщо ти втомилася, то не варто було взагалі вплутуватися в це з нами. Мені ниючі причепи ні до чого!

Емма важко зітхнула, але поспішила погодитись з моїм планом.

— Ти хочеш залишити машину біля мотеля, щоб завести багатія і поліцію в оману?

— Ну нарешті до тебе дійшло!

Емма перекривила мене і ображено попрямувала до машини.

Господи, скільки проблем та нервів із цими жінками! Навіщо стільки часу сперечатися, щоб наприкінці все-таки зробити так, як я пропонував. Їхня логіка — незбагненна річ.

Вже під'їжджаючи до мотелю, помітили на задньому дворі стоянку для відвідувачів. На ній сиротливо красувався старий пікап з іржавим кузовом.

— Переночуємо тут, — спеціально голосно промовив, виходячи з машини. Мія, Емма та Нік пішли за мною.

— Ти при в своєму розумі? — спитала Мія, протираючи сонні очі. — За нами ж гонитва!

— Не бійся, вони нас тут не знайдуть! — продовжував гучний концерт для нашого стеження.

— Все одно не розумію.

— Мія, просто роби, як я говорю! — обриваю її люто.

За моїми підрахунками у нас залишилося близько півтори години, щоб звалити звідси за горизонт. Поки брат з Еммою та Мією запасалися їжею та напоями у міні-маркеті, я попрямував на пошуки транспорту. 

Біля бочки з пропаном припаркувався хлопець на сірому Рено і, не надто переживаючи за безпеку автомобіля, побіг у вуличну вбиральню. 

Невже доля така прихильна до нас? 

— Ну що ж, вибач, друже, — прошепотів у бік туалету, забираючись на місце водія, — у викраденні своєї машини звинувачуй слабкий сечовий міхур.

П'ятнадцять хвилин їзди пройшли у ідеальній тиші.

— Навіщо потрібна була ця вистава? — не витримала Мія.

— Ми просто виграємо час, плутаючи наші сліди.

— Ти завжди такий самовпевнений?

— Пробач, але мені ще далеко до рівня впевненості твого хворого багатія.

Витримавши театральну паузу, я додав:

— Ой, вибач. Твого чоловіка!

Мія ображено закусила губу, і решту маршруту ми їхали мовчки.

Звернувши з траси на ґрунтову дорогу, ми ще кілька хвилин діставалися до покинутого села. 

— Ось тут праворуч, — Мія пальцем підказала Еммі поворот.

— Це ще не кінець? — з неприхованим невдоволенням гаркнула Емма.

— Ще трохи, — підбадьорила її Мія.

— Тут давно ніхто не їздив... — тихо сказав брат.

— Сюди взагалі ніхто не їздить, — підтвердила Емма, намагаючись якомога рівніше вести машину.

Ми в'їхали до ще одного села і, об'їхавши коло, нарешті дісталися потрібного будинку.

Перекошений від старості дерев'яний будинок лякав своїм виглядом. Типовий притулок для бомжів та привидів.

Мія впевнено крокувала першою.

— Ключі, я сподіваюся, тут? Чи доведеться розбивати вікна? — спитав, намагаючись обійти високі чагарники кущів та трав.

Але дівчина нічого не відповіла, відсуваючи величезний квітковий горщик, що повністю зарос густим мохом.

— Отак ось! — Мія задоволено посміхнулася, помахуючи перед очима хитромудрим ключем.

— Авжеж, — зіронізував я, — це було дуже очікувано!

Поколупавшись кілька хвилин у іржавому замку, Мія, вдихнувши порцію повітря, зніяковіло попросила:

— У мене сил не вистачає... Допоможеш?

Господи, жінки! Одні проблеми!