Не повертай мене - Джулія Рейвен

Занадто реальне відчуття морозних кришталиків на моєму тілі змусило свідомість виринути зі страшного небуття. Я підірвався в ліжку і обвів кімнату туманним поглядом. Перед очима завмерла перелякана Мія і притискала до себе мокрий рушник. 

— Що ти робиш? — гнівно спитав її.

— Емма наказала робити тобі холодні компреси кожні двадцять хвилин, — хрипко прошепотіло дівчисько, — ти ж весь гориш...

— Я не розумію, що ти взагалі тут робиш…

Моє запитання застало її зненацька.

— Як що? Не можу ж кинути тебе...

— А треба було... Я тільки пішла Емма, — закашлявся від сухості у горлі, — я у відключці, Нік — не може встати з ліжка. Ідеальний шанс втекти.

— Давай виміряємо температуру, — залишивши мою претензію поза увагою, вона запхала мені ртутний термометр під пахву.

З Мії нерозумно струменіла турбота. Може їй домашнього улюбленця не вистачає? Чи надлишок вільного часу так впливає на неї? Вона намагалася не реагувати на мої нападки, пропускаючи все повз вуха. 

А я… Я не міг упоратися зі своєю уїдливістю в будь-якій ситуації. Навіть там, де вона була ні до чого. Ця дівчина служила тригером моєї емоційної нестабільності.

Мія акуратно доторкнулася до мого чола і через декілька секунд зітхнула, оцінно дивлячись на термометр: — Ще не збилася…

— Може, мало часу минуло?

— Більше години, — Мія стурбовано закусила губу і, прибравши термометр, мовчки подала пляшку з водою. 

— Я не хочу.

— Тобі треба багато пити, — суворим тоном відповіла вона.

Зробивши пару ковтків аби вона відчепилася, я відкинувся на подушку і провалився в тривожну напівдрімоту.

З чергового забуття мене винурило шарудіння пакетів та нерозбірливе перешіптування Ніка, Мії та Емми, які сиділи на краю ліжка та активно рухали щелепами. Очевидно, поки я валявся з лихоманкою, ця трійця не страждала від відсутності апетиту.

Нік, активно жестикулюючи, розповідав щось дівчатам.

— Тихо ти! — вилаялася Емма, подаючи трикутник піци братові. — Яна розбудиш!

— Та й хрін би з ним, маленький чи що? І так скільки спить!

— Зараз ти в мене получиш, — Емма скорчила грізну фізіономію і вдарила його кулаком у бік.

— Хворих не б'ють! — заперечив той і голосно засміявся.

— Ви як кішка з собакою, — зауважила Мія з набитим ротом.

Мій шлунок завив пісню сумних китів, нагадуючи мені, що з учорашнього вечора там пусто. Я вдарив ногою в поперек Ніку, і той несамовито заволав: 

— Боже правий, Ян! Ми думали, ти здох!

— Тому ти вплітаєш за обидві щоки піцу, поминаючи мене?

— Звичайно, бачиш, навіть шматок у горло не лізе, так тебе шкода, — посміхнувся він задоволено. 

— Помітно, — сказав я, оглядаючи його обличчя в дрібних крихтах.

— Повертайтеся дупою, хворий, — Емма приспіла до мене, тримаючи в руках шприц із величезною голкою, — час процедур. 

— Так, вийшли всі звідси! — гаркнув, перевертаючись на живіт. Під “всі” я мав на увазі Мію. Я не хотів, щоб вона дивилася на мене в такому стані. 

Але вони не встигли виконати наказ, як Емма без попередження всадила в мене величезну голку. Я стиснув зуби, щоб не послати її куди подалі. Все-таки вона мене лікує. Потрібно притримати язика.

— Ну ось і все, хворий. Можете відпочивати.

Тільки заснути мені не вдалося. Гучні поліцейські сирени під вікном підказали, що нас знайшли.