Червоне і чорне - Стендаль
- Ла-Моль був коханцем королеви Маргарити Наваррської, і зверніть увагу,- додав академік,- що мадемуазель де Ла-Моль зветься Матильдою-Маргаритою. В той же час Ла-Моль був фаворитом герцога д'Алансона і близьким другом короля Наваррського - згодом Генріха IV, чоловіка його коханої. В останній день масниці тисяча п'ятсот сімдесят четвертого року двір перебував у Сен-Жермені разом з бідолашним королем Карлом IX, що був уже при смерті. Ла-Моль задумав визволити своїх друзів принців, що їх королева Катерина Медичі тримала при дворі як бранців. Він під'їхав до стін Сен-Жермена з двома сотнями вершників. Герцог д'Алансон злякався, і Ла-Моль віддали в руки ката.
Але найбільше зворушує мадемуазель Матильду в усій цій історії те, про що вона сама мені розповіла сім чи вісім років тому, коли їй було всього дванадцять років,- бо це така голова, така голова! - І академік звів очі догори.- Та найбільше вразило її в цій політичній трагедії те, що королева Маргарита Наваррська, сховавшись в одному з будинків на Гревській площі, наважилась послати до ката по голову свого коханця. І коли настала північ, вона взяла цю голову, повезла її в кареті в каплицю біля підніжжя Монмартрського горба і там сама поховала її.
- Та невже це правда? - зворушено вигукнув Жюльєн.
- Мадемуазель де Ла-Моль зневажає свого брата за те, що він, як ви бачите, зовсім не зважає на цю давню історію і не надягає трауру тридцятого квітня. Після цієї події, на спогад про близьку приязнь між де Ла-Молем і італійцем Коконассо, якого звали Аннібалом,- всі чоловіки в сім'ї Ла-Моль носять це ім'я.- І, кажуть,- додав академік тихіше,- що цей Коконассо був, за словами самого Карла IX, одним з найжорстокіших убивць двадцять четвертого серпня тисяча п'ятсот сімдесят другого року. Та як це могло трапитись, любий Сорель, щоб ви, своя людина в домі, не знали цієї історії?
- Ось чому мадемуазель де Ла-Моль двічі за обідом назвала свого брата Аннібалом. Я думав, що це мені почулося.
- Це був докір. Дивно, що маркіз дозволяє всі ці примхи... Майбутній чоловік цієї красуні таки матиме з нею клопіт.
Ці слова супроводились двома трьома глузливими фразами. Жюльєна неприємно вразило злорадство, що спалахнуло в очах академіка. «Ми схожі на двох слуг, що обмінюються плітками про своїх господарів,- подумав він.- Та від цього пана академіка можна всього чекати».
Якось Жюльєн застав його на колінах перед маркізою де Ла-Моль: він випрошував у неї посаду податного інспектора по тютюнових виробах для свого племінника з провінції.
Увечері молоденька покоївка мадемуазель де Ла-Моль, що кокетувала з Жюльєном, як колись Еліза, розповіла йому дещо про свою хазяйку, і він зрозумів, що Матильда одягала траурне для того, щоб привертати до себе загальну увагу, ця примха була, очевидно, глибоко пов'язана з її вдачею. Вона справді любила того Ла-Моля, обожуваного коханця королеви, найдотепнішої жінки свого часу, юнака, який загинув через те, що спробував визволити своїх друзів. Та й яких друзів! - першого принца крові і Генріха IV.
Звикнувши до чарівної природності поводження пані де Реналь, Жюльєн бачив у всіх паризьких жінках саму лише манірність і, коли він був у сумному настрої, просто не знав, про що з ними розмовляти. Мадемуазель де Ла-Моль становила відтепер виняток.
Він уже не вважав душевною сухістю цю своєрідну красу, що поєднується з благородством манер. Він подовгу розмовляв з мадемуазель де Ла-Моль, прогулюючись з нею в саду під відчиненими вікнами вітальні. Вона якось сказала йому, що читає історію д’Обіньє 100 і Брантома.101 «Дивне захоплення,- подумав Жюльєн,- а маркіза не дозволяє їй читати навіть романи Вальтера Скотта!»
Одного разу з тим радісним блиском в очах, що доводить щире захоплення, вона розповіла йому про вчинок одної молодої жінки часів Генріха III, про який вона тільки що прочитала в «Мемуарах» Етуаля:102 довідавшись про зраду чоловіка, вона заколола його кинджалом.
Самолюбство Жюльєна тішилося. Особа, оточена таким поклонінням і яка, за висловом академіка, командувала всіма у домі, майже дружньо розмовляла з ним.
«Я помилився,- тут же подумав Жюльєн,- це не приязнь, а просто потреба висловитись, і я граю роль повірника з трагедії. В цьому домі мене вважають за вченого. Треба й мені почитати Брантома, д'Обіньє, Етуаля. Тоді я зможу посперечатись з приводу деяких історій, про які згадує мадемуазель де Ла-Моль. Я більш не хочу грати роль пасивного повірника».
Помалу його розмови з цією дівчиною, що трималася з такою гідністю і водночас так невимушено, ставали дедалі цікавішими. Він забув свою сумну роль повсталого плебея. Матильда здавалась йому освіченою і навіть розумною. Думки, які вона висловлювала в саду, дуже відрізнялися від тих, що вона вимовляла в салоні. Іноді в розмовах з ним вона виявляла щирий ентузіазм, що становив разючий контраст з її звичайною погордливою і холодною манерою.
- Війни Ліги - ось героїчні часи історії Франції,- сказала вона йому одного разу, і її очі блиснули натхненням і захопленням.- Тоді кожен бився, щоб досягти певної мети, якої він прагнув заради перемоги своєї партії, а не заради ницого бажання заслужити орден, як при вашому імператорі. Погодьтесь, що егоїзму і дріб'язковості тоді було менше. Мені подобається та епоха.
- А Боніфацій де Ла-Моль - її герой,- сказав він.
- Принаймні його любили так, як, мабуть, приємно бути любленим. Яка з сучасних жінок наважилася б торкнутись відтятої голови свого коханця.
Пані де Ла-Моль покликала дочку.
Лицемірство, щоб бути корисним, повинно критись, а Жюльєн, як ми бачили, наполовину признався мадемуазель де Ла-Моль у своїй прихильності до Наполеона.
«Ось у чому полягає їхня величезна перевага над нами,- сказав собі Жюльєн, залишившись сам у саду.- Історія їхніх предків підносить їх високо над ницими почуттями, і їм не треба постійно думати про засоби до існування. А я, нікчема,- гірко додав він,- я навіть не гідний міркувати про ці високі матерії. Моє життя - це суцільне лицемірство,- і все це тільки тому, що в мене нема й тисячі франків ренти на прожиття».
- Про
