Червоне і чорне - Стендаль

«Він же справжній красень,- подумала Матильда, немов прокинувшись нарешті від своїх мрій.- Чому ж він так вихваляє потворність? Ніколи він не думає про себе. Ні, він зовсім не такий, як Кейлюс чи Круазнуа. У цього Сореля є щось схоже на мого батька, коли він так чудово розігрує роль Наполеона на балу! - Вона вже зовсім забула про Дантона.- Ні, сьогодні мені справді нудно». Підхопивши під руку брата, вона, хоч як було йому неприємно, змусила його пройтись з нею по залах. Їй заманулось послухати далі розмову Жюльєна з засудженим до страти.

Юрба була величезна. Все-таки Матильді вдалося наблизитись до них у ту хвилину, коли Альтаміра за два кроки поперед неї підходив до підносу з морозивом. Напівобернувшись до Жюльєна, він продовжував з ним розмову. Раптом він побачив чиюсь руку в гаптованому золотом рукаві, яка простяглася теж за морозивом. Шитво, очевидно, привернуло увагу графа. Він обернувся, щоб подивитись на людину, якій належала ця рука. В ту саму мить у його очах, таких благородних і щирих, з'явився вираз ледве помітної зневаги.

- Ви бачите цю людину,- сказав він тихенько Жюльєнові,- це князь Арачелі, посол ***. Сьогодні вранці він вимагав у вашого міністра закордонних справ, пана де Нерваля, щоб мене видали як злочинця. Гляньте, ось він сів грати в віст. Пан де Нерваль схиляється до того, щоб видати мене, бо в тисяча вісімсот шістнадцятому році ми вам передали двох чи трьох змовників. Якщо мене видадуть нашому королю, я буду повішений через двадцять чотири години. І заарештує мене один з отих красенів з вусами.

- Падлюки! - скрикнув Жюльєн майже голосно.

Матильда не пропустила жодного слова з цієї розмови.

Вся її нудьга зникла.

- Не такі вже й падлюки,- заперечив граф Альтаміра.- Я заговорив про себе просто, щоб дати вам яскравий приклад. Гляньте на князя Арачелі: що п'ять хвилин він поглядає на свій орден Золотого руна,91 бо не може отямитись від радості, що на грудях у нього таке брязкальце. По суті, цей сердега є просто якимось анахронізмом. Сто років тому орден Золотого руна був справді надзвичайно почесним, але тоді князеві не дозволили б про нього й мріяти. А тепер серед людей благородного походження тільки якийсь Арачелі може отак радіти йому. Він би ладен був повісити ціле місто, аби лиш заслужити цей орден.

- Невже він дістав його такою ціною? - спитав Жюльєн з гіркотою.

- Та ні, не зовсім так,- холодно відповів Альтаміра,- здається, він наказав кинути в річку в себе на батьківщині десятків зо три багатих землевласників, яких вважали лібералами.

- Яке страхіття! - знову скрикнув Жюльєн.

Мадемуазель де Ла-Моль, схиливши голову і зацікавлено прислухаючись, стояла так близько від Жюльєна, що її чудове волосся мало не торкалось його плеча.

- Ви ще дуже юні! - відповів Альтаміра.- Я казав вам, що в мене в Провансі є заміжня сестра, вона й тепер ще гарна, добра, мила, прекрасна мати, віддана своєму обов'язку, побожна, але не святенниця.

«До чого він хилить?» - подумала мадемуазель де Ла-Моль.

- Вона живе щасливо,- продовжував граф Альтаміра,- і жила так само й у тисяча вісімсот п'ятнадцятому році. Я тоді переховувався в неї, в її маєтку біля Антіб. Ну, так ось, коли вона почула про страту маршала Нея, вона затанцювала з радощів.

- Чи ж це можливо? - вигукнув вражений Жюльєн.

- Це дух партії,- продовжував Альтаміра.- В XIX сторіччі немає вже справжніх пристрастей: тому й панує у Франції така нудьга. Люди роблять найбільші жорстокості без всякої жорстокості.

- Тим гірше,- сказав Жюльєн,- коли робиш злочин, треба принаймні робити їх з насолодою; адже в злочинах тільки це й добре, і якщо їх можна до певної міри виправдати, то тільки цим.

Мадемуазель де Ла-Моль, зовсім не думаючи, наскільки це не пасує їй, просунулась вперед і стала майже між Альтамірою й Жюльєном. Її брат, якого вона тримала під руку, звик коритися їй і, щоб додержати пристойності, дивився вбік, удаючи, ніби їх затримує юрба.

- Ви маєте рацію,- сказав Альтаміра,- у нас все робиться без насолоди й відразу ж забувається - навіть злочин. Я можу вам показати на цьому балі, мабуть, з десяток людей, що будуть на тому світі прокляті, як убивці. Вони забули про це, забув і вищий світ.92 Багато хто з них розчулюється до сліз, коли їхня собачка пошкодить собі лапу. На кладовищі Пер-Лашез, коли їхню могилу засипають квітами, як ви мило висловлюєтесь в Парижі, нас запевняють, що вони поєднують у собі всі чесноти відважних рицарів, і згадують подвиги їхніх прапрадідів, які жили за Генріха IV. Якщо, незважаючи на всі старання князя Арачелі, мене не повісять і я матиму змогу жити в Парижі, користуючись своїм майном, я запрошу вас на обід в товаристві восьми чи десяти убивць, людей дуже поважних, що не знають докорів сумління. Тільки ми з вами будемо на цьому обіді незаплямовані кров'ю, але мене будуть зневажати й майже ненавидіти, як люте страхіття, кровожерливого якобінця, а вас просто зневажатимуть як простолюдина, що втерся в порядне товариство.

- Цілком справедливо,- сказала мадемуазель де Ла-Моль.

Альтаміра глянув на неї з подивом, Жюльєн навіть не удостоїв її поглядом.

- Візьміть до уваги,- провадив граф Альтаміра,- що революція, яку я очолював, не вдалася тільки через те, що я не згодився відтяти голови трьом людям і роздати нашим прибічникам сім чи вісім мільйонів з каси, ключ від якої був у моїх руках. Мій король, якому тепер так кортить мене повісити і з яким до повстання ми були на «ти», нагородив би мене своїм королівським орденом першого ступеня, якби я стяв ті три голови і роздав гроші з каси, бо тоді я б досягнув хоч половинного успіху і моя батьківщина дістала б хоч яку-небудь конституцію... Так уже повелося в світі. Це гра в шахи.

- Але тоді,- сказав Жюльєн з палаючими очима,- ви не знали правил гри, а тепер...

- Я б відтяв ці голови, хочете ви сказати, і не був би жірондистом, як ви мені якось натякнули?.. Я відповім на це тільки тоді,- сказав зі смутком Альтаміра,- коли ви вб'єте людину на дуелі, а це ж далеко не так гидко, як віддати її до рук